Перейти на мобільну версію сайту


15.06.2018

РОБОЧИЙ КОНИК

цимбалюк2У суботу люди в білих халатах відзначають своє професійне свято. Це вони рятують наші життя, разом із нами борються з нашими хворобами, дбають про наше здоров’я. Це вони вдень і вночі поспішають до немічних бабусь і дідусів та безпорадних малюків. Це вони вислуховують про все – болячки онуків, їхнє важке життя, безгрошів’я, погану владу і політиків, негаразди сьогодення. Це в них злидарські зарплати, які не відповідають життєвому рівню, тому вони самі шукають шляхи, як сьогодні вижити. Держава лише покладає на них обов’язки і відповідальність. Навіть нова медична реформа, швидше за все, зажене медиків у глухий кут.

Але нині ми не про сумне, а про професіоналів на цій ниві. Знайомтеся: молодий, перспективний, заповзятий до роботи, лікар, який не стоїть на місці, а в постійному пошуку, який постійно працює над своїм вдосконаленням – Олег Цимбалюк.

Олег Миколайович – лікар ЛОР відділення міської лікарні №1. За 7 років роботи тут він зарекомендував себе як справжній фахівець і професіонал. За коротких 15 хвилин спілкування з ним під його кабінетом зібралося 12 дорослих і троє малюків. Довелося швиденько забиратися, щоб не накаляти пристрасті, адже хвора людина не може спокійно чекати.

Із досьє: Олег Цимбалюк народився 3 березня 1984 р. у с.Лучки Камянець-Подільського району. Після закінчення Подільської ЗОШ навчався в Чернівецькому медичному інституті, далі була інтернатура і з 2011 року працює у ЛОР відділенні міської лікарні №1. Олег Миколайович одружений, разом із дружиною Валентиною виховують 7-місячну Христину.

– Олеже Миколайовичу, стати лікарем – це мрія дитинства?

– Ні, такої мрії в мене не було. Я взагалі себе не бачив у якійсь конкретній сфері. Я просто жив, вчився і допомагав батькам. Як усі мої однолітки пас гусей, корів, порався по господарству. Я бачив, як тато з мамою важко працюють і, коли закінчував школу, зрозумів, що з села потрібно тікати. От і вирішив вступити до Чернівецького медінституту. База шкільних знань у мене була хороша: я був дуже наполегливим, тому до вишу вступив легко і без хабара. Можливо, поталанило.

– Не секрет, що заліки й іспити в навчальних закладах оплачуються, інакше не здаси, а особливо в медичних. Як Вам вдавалося здавати сесії?

– Як не прикро, але це так. Як би ти добре не вчився, а за сесію мусиш заплатити. Та я не платив, бо грошей не було, батьки на два тижні давали 50 гривень. Тому я відпрацьовував фізично. У мене не було спеціальної медичної освіти, тобто училища, тому йти працювати на швидку чи ще кудись не було можливим. Таких не брали на роботу, без освіти. Крім того, я в повному сенсі цього слова просто гриз науку, бо знав, що за плечима нікого немає і ніхто за мене нічого не зробить.

– А чому ви обрали саме ЛОР напрямок?

– Медики проходять практику з різних напрямків медицини – терапія, хірургія, гінекологія, ЛОР, очний, але я обрав ЛОР. У мене були хороші вчителі і наставники саме з цієї вузької спеціалізації. У Чернівцях саме ЛОР спеціалізація має дуже хорошу базу. Звідси вийшло досить багато справжніх ЛОРів. На 6 курсі ми бували в різних відділеннях, але саме в ЛОР відділенні дали можливість працювати самому, бо ж в інших лише відбували. Тут став впевненим у своїх силах і знаннях. Я зрозумів, що за свою роботу я відповідаю сам і сам бачу її результати. Мені не до вподоби ні терапія, ні хірургія, ні травматологія, бо ж тут я оперую сам, мені не потрібні помічники. А от, до прикладу, в травматології має працювати команда. Крім того, я можу вести як амбулаторний, так і хірургічний прийоми. Чернівецькі ЛОРи давали студентам можливість бути самостійними. Нейрохірурги, урологи не підпускали нас близько до пацієнтів.

– А хто був Вашим першим медичним вчителем?

– Лікар-ординатор Чернівецької обласної лікарні Валерій Дзюбенко. Я йому дуже вдячний.

– Олеже Миколайовичу, зрозуміло, що умови чернівецької медицині і наші різні й там обладнання на багато порядків ліпше. Як Ви вважаєте, що наші керівники мають зробити, щоб покращити медичне обслуговування в лікарні?

– У першу чергу, необхідно забезпечити потрібним обладнанням, а руки, розум і хист у нас є.

– Знаю, що Ви зі своїм електрокоагулятором прийшли в лікарню?

– Я би не хотів про це говорити, але скажу, адже багато чого з обладнання куплено за власний кошт. Мені доводилося спілкуватися із закордонними фахівцями, але ми не можемо мислити як вони, ми мислимо як наші батьки. Вони педанти, мають своє облаштоване робоче місце, у них достойна заробітна плата, визначений робочий час та відпочинок. Там чітко, розмірено, поетапно. У нас же лікарі хапаються за будь-яку роботу і вдень, і вночі, щоб як той хом’як, наїстися сьогодні, бо ж у завтрашньому дні ніхто не впевнений. Вони вже із середи починають планувати, як провести вихідні, а в п’ятницю вже зранку зібрані машини і після роботи вони відправляються на відпочинок. А я ще в суботу прийду, у неділю заскочу, щоб, не дай Боже, не пропустити чогось у хворого. От зараз той коагулятор поламався і в мене вже мізки сохнуть, де взяти гроші, щоб придбати новий.

– Це взагалі нонсенс, працювати в державній установі і йти на роботу зі своїм обладнанням!

– Це неправильно, але як без нього чи ще якогось приладу працювати? Як вилікувати хворого? Інакше ти тут не потрібен. Якщо ти має сапу, то можеш висапати город, а немає, то... Тому доводиться ту сапу десь брати.

– То, напевне, Ваша зарплата дозволяє Вам витрачати гроші на різні прилади?

– Я маю півставки, бо більше нашому місту не потрібно. Доводиться, як і всім таким як я, відпрацьовувати в приватній практиці, бо ж інакше як сім’ю годувати? 

– А Ви не думали накивати п’ятами за кордон, туди де поважають і цінують працю фахівців та ще й достойно оплачують роботу?

– Ні, поки що в моїх планах цього немає. Я одна дитина в моїх батьків, покинути їх я не маю права. Моя родина невибаглива, на хліб з маслом є – і дякувати Богу.

– Але ж у Вас росте донечка і одного дня вона прийде і запитає, чому в Маші десятий айфон, а в неї немає?

– Про це я інколи думаю, та поки що це так. Взагалі я роботи не боюся, я робоча конячка.

– Від чого Ви отримуєте задоволення?

– Однозначно, коли бачу результат своєї роботи. 

– А від чого сумно?

– Коли бачиш немічних людей старшого віку, які не мають грошей на лікування.

– Олеже Миколайовичу, Ви маєте хобі?

– Ні, не маю. У мене не вистачає часу на нього. Я займаюся їздою на велосипеді та плаванням. Таким чином двічі на тиждень тримаю себе в тонусі і формі. 

– Ви можете розслабитися, тобто соточку пропустити?

– Інколи дуже хочеться, але не маю права на це, бо ж у будь-яку хвилину можуть викликати до хворого або постраждалого.

– Раніше операцію на аденоїди кам’янчани їхали робити в Чернівці, а тепер кажуть, що і Ви опанували цю процедуру.

– Так, ми у відділенні успішно проводимо аденоїдні вегетації, тобто видаляємо аденоїди під інкубаційним наркозом. У цьому переплюнули й наш обласний центр. Для аденоідотомії у нас все є. Також ми робимо пластику всередині носа, виправляємо горбинку. Якби в нас було обладнання на пластику зовнішнього носа, то ми могли би проводити й косметичні операції.

Шкода, дуже шкода, що наше суспільство неадекватно оцінює справжніх фахівців, які змушені тікати за кордон і рятувати та дбати про життя людей іншої держави. Дуже лячно залишатися з тими рятівниками, які там непотрібні і тобі доводиться послуговуватися тим, чим є, бо ж можновладці все роблять, аби вигнати з рідної землі справжніх фахівців.

Нині ж вітаємо людей в білих халатах зі святом. Зичимо їм здоров’я, родинного затишку і щоб їхній труд достойно оцінило суспільство.

Теги: до Дня медичних працівників, Олег Цимбалюк

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:










Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.