Перейти на мобільну версію сайту


15.06.2018

РАЙСЬКИЙ КУТОЧОК

Почали хрестомХто знає, яке воно, життя на висілках? Розмірене, спокійне, тягуче, мов клей. Ти залипаєш у ньому всерйоз і надовго. Втрапивши у такий населений пункт, розумієш – це вже назавжди.

На хуторі життя пливе настільки розмірено, навіть манірно, що ти встигаєш все: дати раду господарству, приділити час собі, знайти його для родичів та сусідів. І завжди він знайдеться для незнайомців – людей, які потрапили в цей райський куточок випадково – з дослідницькою чи журналістською метою, чи просто заблукали. Ось із ким можна наговоритися. Тож, нехай говорять, а ми послухаємо і все для вас запишемо...

Почнемо із запитань: «Чи знаєте ви, де знаходиться село Червона Діброва і як туди дістатися?». Як ні, то розповідаємо. На відстані 20 км від міста маленькою крапочкою на карті причаївся вищезгаданий населений пункт. Сьогодні він належить до Завальської сільської ради і взагалі утворювався як висілок від однойменного адміністративного центру. Було це в не такому й далекому 1928 році, у період колективізації. Першими поселенцями Червоної Діброви стали малоземельні багатодітні сім’ї села Завалля. А от у офіційних джерелах населений пункт з’явився на кілька десятків років пізніше – аж у 1956 році. Тепер уявіть, скільки років населеним пунктам, про яких перші офіційні згадки знаходимо в 14-15 столітті?..

Центральна вулицяВИЇЗД ЗА ВИКЛИКОМ
Хоч Червона Діброва і входить до складу Завальської сільської ради, проте її життя нерозривно пов’язане й крутиться навколо абсолютно іншого адмінцентру. Як таке може бути? Та легко! До населеного пункту, який ми проінспектували у рамках авторського проекту «Сільський контроль» добираємося через Довжок, Рихту і Слобідку-Рихтівську. Саме в останній шукаємо дорогу на Червону Діброву. На вказівники не сподівайтеся, їх немає. Тож питайте людей. Біля зупинки, попри яку курсує рейсовий автобус, звертаєте праворуч і мчите широкою й не вельми полатаною дорогою 2 км до місця призначення. На громадський транспорт не розраховуйте. Він тут, як ми дізналися, працює практично на замовлення. О 06:30 заїжджає у Червону Діброву, забирає людей до міста, а о 12:40 привозить їх назад додому. Це ми написали ідеальний розклад руху тамтешнього громадського транспорту. Насправді картина врази гірша: таке враження, ніби шофер – червонодібровський пан, а селяни – кріпосні, до думки яких аж ніяк не варто прислухатися. Як треба з’їздити до Кам’янця чи в Слобідку-Рихтівську, то мусиш дзвонити до водія напередодні ввечері і просити, щоб він заїхав у село. Якщо ти один такий охочий, то немає гарантії, що за тобою приїдуть, відтак ходи по селу та збирай компанію. Тож, як ще маєш сили, йди пішки. До Слобідки-Рихтівської, звичайно.

село побудувалиЗрештою, так червонодібровці і роблять...

БЕЗ РАДЯНЩИНИ
Ми вже згадували, що село Червона Діброва з’явилося на світ у радянський час. Навіть назва схожа до тогочасних, нібито має якийсь символічний пропагандистський відтінок. Але це тільки перше враження.

Як розповідають місцеві селяни, населений пункт з’явився на місці колишнього лісу, точніше діброви. Заселялися люди восени, коли листя на деяких деревах червоно-багряного кольору. Звідси і назва. Підтвердженням топонімічної теорії слугує величезний дуб, що росте майже в центрі села. Він взятий на облік, як ботанічна пам’ятка природи місцевого значення та нині слугує своєрідним символом і оберегом поселення.

Тут навіть пам’ятника полеглим воїнам у роки Другої світової немає. Такий собі осучаснений українського зразка висілок, хоч близький до Збруча, але далекий від будь-якої ідеології.

є де відпочитиПІВСОТНІ НЕМАЄ
20 дворів – найбільша кількість, яка за час своєї куцої історії була в селі. У них у різний час проживало масимум до сот­ні людей. Сьогодні тут, за підрахунками селян, проживає 40 осіб. Є будинки, що стоять пусткою, і це не дивно – не кожен може прожити в такому райському куточку. Райський він для дітлахів, у яких бабуся чи дідусь живуть у Червоній Діброві.

Що й казати, село розмістилося в мальовничому краї. Через нього протікає невеличкий струмок, який дав життя місцевому ставку. Уявіть лишень, заїжджаєш у Червону Діброву і впираєшся у великий став, попри один з берегів якого проходить сільська вуличка з досить пристойними будинками. Узагалі, всі будівлі в Діброві нові, практично немає зруйнованих чи перекошених. Навіть ті, що використовуються як дачні, охайні та доглянуті.

Сільський центр, якщо його можна так назвати, знаходиться на головній вулиці, якою можна в добру пору року проїхати на сусіднє Завалля, так би мовити, скоротити шлях до центральної садиби. Але тією дорогою місцеві пускаються вряди-годи – куди безпечніше рухатися в об’їзд й бажано не власним транспортом.

АдмінприміщенняЄдина будівля, побудована за часів колгоспу для завальських переселенців у Червоній Діброві, чим тільки не слугувала – і яслами, і початковою школою, і магазином, і бібліотекою, і клубом. Сьогодні її відчиняють лише для оказій – як хто вмре, то є де зробити поминки. Ну, і може вибори провести. Більше для чого?

Школа чи дитсадок навряд чи колись з’являться в Червоній Діброві. Нині на все село залишилася одна дитина шкільного віку та двоє випускників, які цьогоріч закінчили Слобідсько-Рихтівську ЗОШ І-ІІІ ступенів. 

Медпункту також немає. «Як захворів, то не знаєш, що робити, – бідкається Марія Павлівна. – Якось чоловік зламав ногу, то ледве викликали швидку з міста. Дзвоню і на Хотин попадаю. Вже просила, щоб ті передзвонили до Кам’янця і прислали швидку, а вони: «Ні, самі дзвоніть». І що з того, що дозвонилися? Поки ті медики приїхали, поки шось там зробили, толку все одно нема: нога неправильно зрослася, то має проблеми на все життя».

Культурне життя таке ж, як і освітянське – побуло кілька років у селі і зійшло нанівець.

великий ставокНайбільш живучим був магазин, але і той спустив дух. Ще минулого року в Червоній Діброві щопонеділка працювала виїзна торгівля, приїжджала машина, привозила різний крам, а цьогоріч вже й того немає. Як треба щось купити, то їдуть, а точніше йдуть до Слобідки-Рихтівської. За хлібом треба пройтися ні мало, ні багато аж 2 км. Туди й назад – уже 4 км, а ще й важка ноша в руках...

– Ви ж там напишіть, – просять нас, – хай хоч би час від часу до нас машина з продуктами заїжджала. Не молоді ж люди живуть, одні пенсіонери. Чи вони вже нікому не потрібні?

контрольВЛАСНИМИ СИЛАМИ
Напевне, не потрібні нікому. Бо ж розраховують тільки самі на себе, а ще – на допомогу сусідів. Леонід Йосипович – перший помічник на селі. Колишній чоботар у свої 70 з чубчиком років ще добрий живчик. І біля хати порається, і байку розкаже, і сусідам допоможе. Має мотоблок, яким їздить по селу, навіть корови тримає, яких у Червоній Діброві може зо п’ять набереться. Не відстає від нього за активністю і балакучістю його дружина Марія Павлівна, у минулому вчитель хімії та біології. Грамотні, дотепні, веселі, вони підтримають будь-яку розмову. Знають про всіх і все, що коїться в Червоній Діброві.

Корів на пальцях– Живемо на центральній вулиці, – зізнаються, – все знаємо і ось так усіх зустрічаємо та проводжаємо. Колись у Червоній Діброві добре було жити, казали райський куточок. Усе було в колгоспі – кури, вівці, свині, корови, пасіка. Зараз нічого немає. Кинули людей напризволяще і живи як хочеш. А що я можу на ту мізерну пенсію, яку проміняла на кращі роки свого життя? Нічого. Ще би городів і підсобного господарства не мали, то взагалі помирай. Звідки взяти ту копійчину? Не тільки ж для себе, ще дітям і онукам допомогти хочеться...

Такий крик душі можна почути не лише в Червоній Діброві. Чи не в кожному населеному пункті держави подібних балачок не злічити. Тільки що від них змінюється? Люди як не мали за що жити, так і не мають. Як наймитували, так і наймитують. Тільки тепер за кордоном, як мають можливість зробити закордонний паспорт і поїхати на роботу. А як ні, то йдуть із сапою через Збруч, наймаються до тамтешніх жителів сапати городи. 

– Два роки, як провели в селі газ, – дивує нас Леонід Йосипович. – Але... газу немає. Закопали в землю 10 тисяч. Тепер вже й у балонах газ не возять, кажуть фірма не облуговує. То ми знов печерні люди – їсти готуємо на Почали хрестом-1патичках. Заготовляємо дрова, щоб взимку було чим грітися, бо ж піди купи машину дров, як вони зараз такі дорогі.
Проблем селян не злічити. Легше сказати, що в Червоній Діброві є, аніж чого там немає. Поки ми балакаємо, до нас сходяться сусіди, кожен починає розповідати про своє життя. Як завжди у таких розмовах від проблем містечкової метушні переходять до геополітичних – критикують Уряд, Президента, дістається на горіхи і дрібним чиновникам.

– А тепер давайте про децентралізацію поговоримо, – випалює Леонід Йосипович й м’яко кажучи, шокує нас своїм запитанням, – розкажіть, що ви чули?

– Давайте вже ви нам, – виступаю із зустрічною пропозицією, бо ж завжди цікавіше, як сприймають реформи прості люди, аніж у якому ракурсі їх бачать ті, хто всю цю кашу заварив.

старожили– А кому потрібна Червона Діброва? – каже не зволікаючи, ніби все життя чекав цього моменту чоловік. – Ми тут ніби від світу відрізані. Хоч сільська рада в Заваллі, але все наше життя крутиться біля Слобідки-Рихтівської. До Жванецької ОТГ, до якої нас уже сватали, не вигідно добиратися. Це ж треба буде спочатку до Кам’янця їхати, а звідти вже до Жванця. До Довжку все таки краще б було та ближче – переїхав і вже центр. Але так, як у нас ходять автобуси, й так, як про нас згадує влада, то хто ту Червону Діброву буде питати, куди вона хоче?

– А ви самі чому нікому не кажете?

– Кому?

Риторичне питання зависає у повітрі. А й справді, кому потрібні ці чотири десятки душ, що все життя звикли розраховувати лише на власні сили? Ні освіти, ні медицини, ні інфраструктури. Справжнісінький рай, як і описують у книжках. Залишилося ще голяка бігати і райські яблука їсти... 

P.S. Ставок, хати, цвинтар – ось і вся коротка географія Червоної Діброви. Так, райський куточок, якщо б зробити сюди якісну дорогу, провести газ, обладнати необхідними комунікаціями. Роботи непочатий край, та й чи варто за неї братися, як із місцевих жителів залишилися одні пенсіонери. Молодь навряд чи захоче тут жити, бо ж добровільно зачиняти себе у клітці без жодних перспектив навряд чи хтось захоче. Так і живуть, поки ще є кому жити...

Одиниця із можливих п’яти балів дістається від «Сільського контролю» Червоній Діброві. Свою оцінку, шановні читачі, ви можете поставити в соцмережах групи «Сільський контроль» чи на сайті klyuch.com.ua в розділі «Опитування».


Теги: Сільський контроль, с.Червона Діброва

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:










Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.