Перейти на мобільну версію сайту


05.07.2013

ПАВЛО ТЕПЛЮК. ПАМ’ЯТЬ ЖИВА

Рік тому місто сколихнула страшна звістка - по-звірячому, жорстоко було вбито молодого юнака. Павло Теплюк не дожив до свого Дня народження всього один день.
Пройшов рік, а вбивця й досі не покараний за законом. Пройшов рік, а горе важким тягарем навіки опустилося на плечі родини Теплюків. Пройшов рік, але він нічого не змінив у пам’яті тих, хто знав Павла Теплюка - щирого, чуйного, справедливого, вікритого для світу.
Усіх відгуків, які надійшли на адресу нашої редакції, певне, не вмістить жодна газетна шпальта. Усі, хто знав Пашу, хотіли сказати про нього бодай кілька слів. На жаль, ми не змогли надрукувати всіх спогадів, адже, повторюємося, їх було дуже багато!
Отож, усі, кому не байдужа доля родини Теплюків, давайте згадаємо про доброго, щирого, чуйного Павло Теплюкхлопчика, якого, на жаль, уже немає з нами...

Мати Оксана Євгенівна:
- З першим подихом дитини я, як кожна мати, була безмежно рада, що дала життя цій маленькій людині. Це була не тільки моя радість, а й всієї родини. Мріяли, що синочок стане продовженням нашого роду...
Так склалося, що виховувати сина мені довелося самій. Дні бігли, наче хмаринки в небі. Настав час іти в дитячий садочок. З перших днів він дуже сумував за мною, майже місяць сидів біля вікна, не плачучи чекав мене. Паша ріс спокійною, лагідною дитиною. До школи йшов, уміючи читати й писати. Першою вичтелькою-мамою в школі №3 була Галина Павлівна Прохорова, яка прищепила йому любов до знань. Він завжди хотів бути першим і йому це вдавалося.
У 4-ий клас Павлик пішов до НВК №9, де йому знову пощастило із вчителем - Лідою Андріївною Гораш.
Я постійно спілкувалась з ним, як з дорослим, знала все про його життя. Він брав участь у всіх мистецьких заходах школи, відвідував баскетбольну секцію.
У 8-ий клас Павлик пішов у НВК «Антей», де знову на його шляху зустрілись чудові вчителі. Багато уваги приділяли йому директор Інна Блажкова та класний керівник Ірина Дубілей.
З кожним днем синочок ставав дорослішим, завжди допомагав мені по дому. Він ніколи не відмовляв у допомозі, привітна усмішка не сходила з його обличчя. Він був домашньою дитиною, не любив гучних компаній, був невибагливим, безмежно любив життя, нікого не кривдив, навпаки, допомагав.
Для чого і для кого ми живемо? Якби поставити це запитання кожній матері у світ, то відповідь, напевне, була би однаковою - заради дітей. Дитина - це радість, щастя, надія, допомога і підтримка. Я раділа кожному його кроку, усмішці... Я хотіла і власним прикладом показувала, щоб він виріс достойною людиною, справедливою, чесною.
Ми з ним жили майбутнім, у нас були спільні мрії, ідеї, він розумів мене як ніхто. Він мріяв після закінчення вишу знайти пристойну роботу, реалізувати себе, створити сім’ю, але жорстока рука вбивці перетворила майбутнє на минуле...
Нікому в житті не зичу такого страшного лиха. Ми всі називали його Сонечком. Немає тепер для нас Сонечка, чорною хмарою лихо затьмарило наше життя. Єдина стежина - до могили, де квіти поливаємо слізьми.
Ніколи не думала, що серед нас є такі жорстокі істоти, які замість добра готові на жахливі вчинки. Вбивця завбрав у мене найдорожче, а хто, дайте відповідь, забере смуток, котрий навічно поселився в моїй душі, моєму серці?
Жодній матері не бажаю такого випробовування, яке мені принесла доля. 18 років Павликового життя промайнули як 18 днів.
Уже рік, як немає його в живих, а не віриться. Думаю, зараз зайде в кімнату, усміхнеться і скаже: «Привіт!»
Пішов ти, сину, з дому не попрощавшись, лишивши усмішку свою, в труні додому повернувся, принісши сльози та журбу. Спи спокійно, рідненький! Хай свята земля буде тобі пухом, а Господь пошле царство небесне. Прошу всіх, хто знав, спілкувався з Павликом, згадайте мого синочка добрим словом...


Дідусь Євген Михайлович:
- 9 липня 1993 р. народився Павлик. Для нашої сім’ї радості не було меж. Як і всі дітки, ріс хлопчик у турботі та догляді. Ми докладали максимум зусиль, аби йому було добре. Пам’ятаю випадок, коли привезли цеглу. Павлику тоді було 5 рочків, він плакав, просив, щоб йому дозволили допомагати. Давали йому по півцеглини, і він працював з нами до завершення.
Настав час йти до школи: Павлик був настільки підготовленим, що навіть йшла мова, щоб іти зразу в 2-ий клас. У ці роки в його характері почали формуватися лідерські якості. Як і більшість хлопчиків, пробував себе у спорті, грав у футбол, баскетбол, здобувавав медалі.
Я завжди був поруч з ним: ходив на шкільні збори, спортивні змагання, вечорами возив його у спортшколу на баскетбол. Ми говорили на будь-які теми. Я розповідав йому про своє непросте післявоєнне дитинство, і він мене розумів.
Навчаючись у НВК «Антей», Павлик добирався туди пішки - а це добрий шмат шляху. Запитую його: «Чому не їздиш громадським трансопртом?». А він у відповідь: «Сидіти не можу, коли поруч стоїть людина, старша за мене, а стояти незручно».
Він був відповідальним, не любив запізнюватися, кожну справу намагався довести до кінця. Павлик допомагав мені доглядати за квітами. Одного разу після довготривалих дощів від великої кількості води квіти почали вимокати. Кажу йому, що квіточка, як людина, вона все розуміє, якщо до неї розмовляти. І він розмовляв: «Не вмирай, живи!». І квіти віджили...
Він ніколи не вступав у конфлікти, завжди дипломатично їх вирішував. Я казав йому: «Павлику, будь обережним, за вікном жорстокий світ. Якщо бачиш щось непоправне, обійди його стороною». Та не обійшов...
Важко усвідомити, що Ти ніколи нам не усміхнешся, не скажеш доброго слова. Чому смерть така жорстока, чому жорстокі люди за мить перетворили нашу радість на важке горе? Вже рік, як Тебе немає з нами. Не можемо в це повірити. Вже рік, а вбивця не покараний. Дім став пусткою, життя втратило свої барви. Немає слів, щоб висловити нашу печаль. Пройдуть роки, а Ти завжди будеш поруч з нами.


Бабуся Роза Леонідівна:
- Коли в сім’ї з’являється перша дитина, та ще й хлопчик, то це вважається доброю прикметою. Хто відчув цю радість, той мене зрозуміє. Розпал літа... Як вчила мене моя мати, дитину треба купати в пелюстках квітів, і ми з донькою купали Павлика, примовляючи, щоб щічки були рум’яними, як троянди, а очки блакитні, як волошки.
Він ріс, радів життю і радував нас.  Моїй радості не було меж, коли почула оте чарівне «баба»!
Непомітно промайнуло 7 років. Усією сім’єю готували Павлика до школи. Ми були настільки щасливі, що, здавалося, щастю не буде меж. Перша вчителька Галина Павлівна була як мати, потім її замінила Ліда Андріївна.
Павлик любив друзів, завжди був усміхнений, добрий, не любив високомірності, не встрявав у бійки.
Він був ніжним, безмежно любив життя. Все, що вважав несправедливим, брав близько до серця, а воно було в нього добрим.
7 липня на мій День народження він сказав: «Бабусю, рідненка, ти будеш пишатися мною, я тобі прикрості в житті не принесу». А через півтора дня нам його принесли в домовині...
Сонечко наше, доля відвела Тобі для земного щастя так мало років. Нам дуже не вистачає Твоєї відкритої посмішки, доброти, лагідного погляду. Ти не зробив усього задуманого, в Тебе були гарні плани, мрії. Тобі би ще жити і жити...


Тітка Людмила Іванівна:
- У моїй пам’яті Павлик назавжди залишиться юнаком, у якого були великі плани на майбутнє, який мріяв, робив добро, який міг дипломатично вирішувати будь-які питання. З мудрими очима, зі щирою посмішкою на обличчі, від якої ставало тепліше на душі, світліше навкруги.

Галина Прохорова, перша вчителька:
- Перше вересня 2001 року. Батьки ведуть першокласників до школи. Всі діти збентежені, навіть, трохи перелякані, але дуже милі. Не можна передбачити, як складеться доля кожного з них. Цього ж року приведи до школи і Павлика Теплюка.
Пам’ятаю його, як здібного, розумного, допитливого учня. Вчився охоче, був уважним на уроках, користувався повагою серед товаришів, умів за себе постояти. Доброзичливий, товариський, завжди готовий прийти на допомогу.
Той день, коли твій світ погас,
і серце перестало битись,
Став найстрашнішим днем для нас,
І ми не можем з цим змиритись.
Вічна пам’ять про Павлика залишиться в моєму серці і серцях однокласників.


Лідія Гораш, вчитель НВК №9:
- Той жахливий липневий день став найстрашнішим для нас, вчителів та однокласників, адже так раптово обірвалося життя Паші Теплюка. Минає час, біль не стихає... Усе більше відчувається втрата. Залишилася тільки пам’ять. Пашо, ми ніколи тебе не забудемо, ти завжди залишишся у наших серцях.

Інна Блажкова, директор НВК «Антей»:
- Когда мне позвонил его учитель истории и сказал: «Пашу убили!», я не могла взять в толк этих ясных, как приговор, слов. Все противилось нелепости сказанного. Потом были другие звонки, и я поняла, что это правда. Стало страшно, холодно.
Видимо, так устроена человеческая судьба, что самое ужасное может случится посреди благополучной жизни. И это ужасное случилось накануне его Дня рождения.
Каким он парнем был? Красив собою, способен к учебе, улыбчив, добр. Он проучился в школе 4 года. О чем он мечтал? Об учебе в университете, о будущей профессии, о жизни с любимой девушкой, об искренней дружбе, о здоровье родных...
У Паши, как правило, слово подтверждалось делом. Он умел отдаваться возложеным на него объязанностям целиком. У него была обнаженная, легко уязвимая душа, мог заплакать, когда чувствовал несправедливость.
Паши нет и не будет... Одному Богу известно, какую боль испытывают близкие, какое человеческое унижение проходят, когда пытаются добиться правды.
От любого человека остается память. Мы все, кто работал с Пашей, учил его, будем помнить, будем говорить о нем, пусть люди знают, что мир обеднел на хорошего парня.


Ірина Дубілей, вчитель НВК «Антей»:
- Досі в пам’яті резонує страшна, разюча звістка: «Пашу вбили!..». Як таке могло статися?
Перед очима його життєрадісна посмішка. Павло завжди був оптимістом, завжди знаходив привід для хорошого настрою і жарту. «Все буде добре», - так він часто казав за життя і тепер, коли бачиться у снах, теж каже: «Все добре...»
Капітан шкільної спортивної команди, хлопець і в житті був капітаном та лідером - вів за собою, міг дати пораду, допомогти, був другом, товаришем.
Повага до старших, любов до матері, до рідних - людські цінності, виплекані в Пашиній душі сім’єю. Він завжди прагнув знайти себе, відстояти свою думку, досягнути мети. Неодноразово брав участь у олімпіадах, захоплювався історією - певне, минуле манило його. А що готувало для нього майбутнє?
Павло був переконаний, що у кожного своя доля, свій шлях у цьому житті... Він пішов, так і не втигнувши здійснити своїх планів, досягнути мрій...

Теги: Павло Теплюк

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:










Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.