Перейти на мобільну версію сайту


28.11.2014

«МАМО, ХОЦЮ ЇСТИ!...»

У Великому хуторі як у великій родині - всі один одного знали. Та й чому би й не знати, коли тут розмістилось добрий десяток хат, у кожній - вправний газда з газдинею, купа діточок, худоба. Заможно жили люди на хуторі. А він, наче гарна дівчина, потопав у квітах. Оточений верболозом і дрібною річечкою, Великий хутір так і просився на полотно не одного відомого художника. З діда-прадіда тут жили поколіннями, родичалися, здибалися, ходили один до одного в гості. І ще би не одне століття жили, якби...

* * *
- Василю! - бігла до хати Наталка, та так, що хустина сповзла з голови, оголивши акуратно зачесану косу. - Біда, Василю! Комісари йдуть!
Чоловік спересердя сплюнув, відкинув у бік сокиру й нахмурив брови. З-за Степанової хати 658x0_holodom.jpgзавернуло кілька пар чобіт і попрямувало в напрямку Василевого обійстя.
- Василю, - вхопила чоловіка за руку жінка, - відберуть хліб, їй-бо, відберуть. У Степана відібрали, Іванову сім’ю без шматка хліба лишили, тепер до нас черга дійшла.
- Ще побачимо, хто в кого відбере, - стиснувши кулаки, він пішов напереріз форменним офіцерам.
Чоботи наближались, збиваючи навкруги нестерпну порохняву. Василеві дітлахи мов пташенята розлетілись по подвір’ю, лишень оченята з-за клуні стирчали.
Та сперечатись не довелось. Василя вхопили попід руки, дали добрячих стусанів для сумирності й потягли до сільради. Як не голосила Наталка, як не вмовляла не забирати худобу й зерно, її ніхто не слухав. Вигребли геть чисто все, навіть з баняків і глечиків. Лишили жінку з шістьма дітьми в порожній оселі, без крихти хліба...

* * *
Осінній вітер несамовито рвав на босоногій Мотрі спідницю, сльози бігли тоненькими цівками. Жінка вже стомилася їх витирати брудними від землі руками. Пальці задубіли й не хотіли слухатись, ноги стали наче колоди. Вечоріло, а бідолашна Мотря намагалася нашпорпати в землі бодай бурячок, аби зварити з нього хоч якусь юшку для трьох пар голодних оченят. Старшенький Іванко 7 літ, середульша Оленка 5 рочків, найменша Надійка 3 рочки.
- Мамо, хоцю їстки, - плакала на печі найменша. Тоді Оленка кутала її своїми тоненькими рученятами, тулила до себе і гладила по голівці.
- Мама зараз прийде, - шепотіла її на вушко, заколисуючи. - Напече нам калачиків і паляничок, спи, сестричко, мама зараз прийде.
Мотрі нарешті перепадав якийсь корінець, і вона несла його урочисто й бережно додому, наче ікону.
Іванко пританцьовуючи діставав банячок, вливав кварту води й чекав, поки мати увійде в хату, зварить на вечерю юшку з того знайденого «скарбу».

* * *
Усеньке літо Степан бігав у ліс, визбирував там ягоди й набивав ними повний рот. Їв доти, поки не ставало тісно в животі, й хлопчина не зморювався. Тоді назбирував ще дві жменьки в кишеню 1e2q35.jpgй ніс молодшому Дмитрику. Мати ж наказувала приглядати за малим, але старшому все було ніколи. Вічно голодні оченята шниряли в пошуках чогось смачного. Якось Степан у лісі погнався за зайченям. Якби не голодні часи, певне б не наздогнав, а так летів за звірятком немов шуліка, впав на бідолашне й задушив.
Наче несамовитий маленький дикун здер шкіру і вп’явся зубами в червонястий, закривавлений заячий бік. Опам’ятався, коли товсті шматки протиснулися в горлянці й засіли важким, але таким солодким тягарем у нетрях шлунка.
Рештки зайця Степан прикопав під деревом, так нічого не сказавши ані матері, яка з ранку до ночі гарувала в колгоспі, аби заробити дітям на окрайчик хліба, ані малому Дмитрику, який і кількох слів як слід зв’язати не міг, лишень белькотів щось по-своєму. З тієї невідомої розмови Степан міг розібрати лише «ам-ам», яке його страшенно дратувало, адже зрозуміло було, що «ам-ам» немає ані в коморі, ані в стодолі. Худобу забрали в колгосп, батька теж кудись повели серед ночі, й досі від нього немає звістки. Лишились лише вони з братом та ненька, котра защораз наказувала дбати про Дмитрика, ніби й Степана в цьому світі не існувало, тільки Дмитрик і його вічне «ам-ам».
За кілька днів здобичі не стало, та промислів для Степана вистачало. Поки снігом не замело стерню, можна було добряче наповзатись на колінах та знайти кілька зернят, але робити це варто, аби ніхто не бачив. Усе ж таки безпечніше нарвати лободи та притаскати додому, щоб мама зварила юшку, тоді й «ам-ам» Дмитриків був не таким нестерпним.
- Степане, приглядай за братиком, - наказувала мати, збираючись у колгосп.
Малий лише глянув з-під лоба, нічого не відповів.
- Йдемо гратися, - тягнув Дмитрика за руку. - А я тобі за це дам «ам-ам».
Братик втішився з такої балачки, дрібненька долонька вмістилась у ширшій братовій, і дітлахи полізли на горище.
- То така гра, - переконував Степан, скручуючи мотузку. - Клади сюди голову і ставай на бідончик.
Дмитрик слухняно поклав голівку у петлю, як раптом старший брат рвучко вдарив ногою. Металевий бідончик дзенькнув об стіну, дрібне тільце захиталося, Степанові оченята забігали мов звірі в клітці. Він обережно зняв братика з петлі, відтягнув подалі в куток, присипав соломою і стрімголов побіг у хату за ножем...
Матері сказав, що Дмитрик побіг гратися до сусідів. Та ніхто на хуторі не бачив малого. Жінка думала, що сина вкрали люди (таких випадків по селах було чимало), як раптом помітила, що Степан час від часу тікає на горище. Прислідкувавши, вгледіла, як він злізає звідти зі шматком м’яса, яке смажить за хатою. Полізла на горище, побачила напіввирізане тіло меншого сина, кричала так, що збожеволіла...

* * *
Марія збирає крихти хліба зі стола. Акуратно змітає їх долонькою-човником, притуляє іншу до столу - дрібний, але смачний, сонячного кольору порох зсипається на руку, звідти - до рота. Жінка полегшено зітхає, ховає сиве пасмо волосся, що вибилося з-під хустини, похапцем хреститься й 570771.jpgшепоче: «Дякую, Боже!».
У 33-ому їй було лише два рочки. У сім’ї - восьмеро дітей, вона - найменша. Жили в достатку, мали худобу, кілька гектарів поля, садок, пасіку. Та одного дня все силоміць забрали в колгосп. Зиму чоловіки не пережили - один за одним пішли на той світ батько й п’ятеро братів. Навесні померла 4-річна Тася, наїлася товчених кісточок з абрикосів. Мати від голоду опухла, ходити не могла, лежала на печі й плакала. Старша, 7-річна Ганна, стала обидвом і за маму, і за няньку. Зимою ходила по полях, шукала мерзлу картоплю, навесні несла до хати кропиву, щоб хоч якогось борщу наварити. Мама потроху почала видужувати, особливо, коли сестра могла роздобути якогось слимака. Тоді юшка ставала і наваристою, і смачнішою в сто разів. Улітку їли все, що росло і хоч трохи годилося для споживання.
А як траплялось з’їсти окраєць хліба, то в хаті наставало свято. Марійка знала: поспішати не можна, їсти треба повільно, бо сусідська Галя якось багато наїлася і померла.
Окраєць лежав у спідниці наче в гойдалці, дівчинка відщипувала від його розпеченого в печі боку маленький шматочок, клала до рота. Слина гойдала на своїх хвилях той, здавалося велетенський кусень блаженства, він летів від однієї щоки до іншої, поки не танув наче свічка. Після цього дитина бралася за другий шматочок і так, поки в спідничці залишалися лише крихти. Тоді Марійка слинила палець і визбирувала їх, одну за другою, похапцем, наче останніх неслухів, запихаючи до рота.
Облизувала губи, щоб бува на них нічого не залишилося, складала рученята і шепотіла: «Дякую, Бозе!». Так її навчила мати...

* * *
Почувся скрип коліс. Під хатою зупинилась підвода, запряжена конем, що ледве переступав з ноги на ногу. У вікні блимнув вогонь від свічки, з дверей вийшла Параска. Спухла від голоду, жінка вже й говорити не могла. Замість неї промовистими були тільки очі - бездонні блакитні очі, з яких здавалося от-от бризнуть ріки горя й розпачу.
- Миколо, - тільки й мовила, - Петра мого хоч не зі всіма поховають?
- Не знаю, - буркнув здоровань. - На хуторі крім нього ще четверо Богу душу віддали.
- Господи! - Параска заломила руки й знесилено притулилась до підводи.
З хати винесли тіло її чоловіка, її колишнього захисника, опору і підтримку. Як сніп соломи кинули на підводу, прикрили рядном. Микола гаркнув на коня, той поволі почвалав за звичним маршрутом.
Параска проводжала в останню путь свою надію, ледве йшла, не знала, чи зможе назад повернутись - така була знесилена. Мали з Петром дев’ятеро дітей - всіх забрав на той світ голод. Тепер черга і до чоловіка дійшла. Що ж, вона буде останньою в цій родині, кого забере кістлява. У ямі, окрім Петра лежало ще кілька душ, навіть не розгледіла, хто там був з односельців. Тихцем відійшла, аби заживо не впасти до мерців. Холодний вітер заліз під сорочку, пробираючи до кісток. Одна наче бадилина Параска стояла поміж хрестів і могил, яких за два роки стало більше ніж людей у Великому хуторі...

* * *
Геноциду українців передувало 5000 повстань. Більшовики зробили все, аби український народ більше не повставав за свою незалежність. Українське село, як носій традиційних цінностей, мови, культури й духовності було винищено, виморено голодом. Хліб з України в 32-33-іх роках не будував світле радянське майбутнє, він свідомо винищував цвіт української нації.
Три мільйони 941 тисяча людей загинула в Україні внаслідок голодомору 1932-1933 рр. Саме таку цифру оприлюднено за результатами кримінальної справи проти винуватців геноциду, яку в 2009-2010 рр. проводило головне слідче управління СБУ.
Голодомор знищив здатність до спротиву, але не знищив людську пам’ять, свідомість, гідність. Будьмо гідними пам’ятати...

Теги: життєві історії, долі людські

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:










Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.