Перейти на мобільну версію сайту


24.11.2017

МАЄМО ПАМ’ЯТАТИ, ЩОБ ГОЛОДУ НЕ ЗНАТИ

голодоморІсторик і директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович проникливо написав про Голодомори, жертвами яких стали українці. Запис у соціальній мережі «Facebook» одразу вразив користувачів.

«Тиша. Спершу село наповнили чужі крики. З кожного двору лунало: «Гаварі, где хлєб, с*ка! Куда прячєш народноє добро?». Вигуки супроводжували інші, не менш дражливі звуки – зі скрипом зривалась підлога, брязкав розбитий посуд, з шурхотом валились солом’яні стріхи. Де-не-де крізь суцільний гул проривалися різкі постріли. Потім село тихесенько вило. Моторошне скавучання лунало з-під кожної хати. То була не худоба чи коти-собаки (їх вже кілька місяців, як не було), а люди. Якби було кому прислухатися до того виття, то міг би почути одне лише слово із мови, що колись була людською. «Їсти, їсти, їсти»,- видушували із себе страшні істоти, похитуючись на порогах своїх хат, які стали їх гробівцями. А потім село замовкло. Жодного звуку. Так страшно воно не мовчало навіть після татарських набігів. Тоді смерть супроводжували голосіння живих. Тепер, здавалося, померла сама смерть. Навіть гамірлива весняна природа боялась порушити пануючу тишу. Попри квітень на дворі, мовчали пташки, не дзюркотіла вода з-під сірого талого снігу, не шелестіла, спинаючись, трава. Минули роки, село знов зазвучало – чужими піснями, не своїми голосами, незрозумілою лайкою. І лише передранкова тиша нагадувала тих, хто дивували колись світ своїм співом»...

Про Голодомор згадують і жителі Кам’янеччини. Оь деякі зі спогадів.

Таїсія Вишемірська, народилась в 1926 році в Старій Ушиці: «Сім’я була дуже бідна, худоби не мали. Тато і мама з 1931 р. були в колгоспі. Приходила спеціальна бригада, згортали все з поду, з горщиків. У сусідки Ірини не могли знайти хліб, то розшили всю хату. Взимку 1933 р. було дуже важко, багато людей попухло і повмирало, найбільше помирали ті, хто не мав чоловіка. Сусідка Олійник Домка мала дочку і внучку, вони були дуже бідні, голодували, запалили піч і залізли грітися, то там і повмирали. Я з братом була, коли їх витягали з печі і ховали без труни, а замотували в ряднину і похоронили в одній ямі, бо викопати яму не було кому. Худоба подихала, коней поки вивозили на скотомогильник, то по дорозі люди розбирали. Села перетворювались на пустки. Від голоду та страху люди дичавіли.

Пам’ятаю, зайшов до нашої хати якийсь дядько, старцював «Дайте їсточки...» Мама каже: «Де я тобі візьму, як у мене самої четверо дітей голодних!?». Так той чоловік і помер недалеко від нас. На весні провели посівну в колгоспі. Сіяли в ручну, бо коні подохли. Вся сім’я залишилася жива...».

Марія Вдовиченко, 1927 р. н., жителька села Думанів: «Про голод пам’ятаю, може не дуже добре, бо було мені 5 років, але до сьогоднішнього дня ця чорна хмара голоду залишилась в моїй пам’яті і завжди про це згадували мої батьки. З розповідей батьків знаю, що забирали продукти, і худобу, і коней. До колгоспу йшли дуже бідні селяни і тим, хто йшов, давали їсти. Пам’ятаю, що принесли були відро якогось супу, він мені дуже пах і мені досталось трошки. Дуже добрий він мені був і до сьогоднішнього дня я пам’ятаю його запах і смак. Ще я пам’ятаю, що коли мама йшла на роботу, то залишала пляцочки із лушпини і муки в курнику, там була ще в нас одна курка. Їли в той час все те, що можна було з’їсти. Їли різні бур’яни, лушпину. Дуже рятувала нас річка Смотрич. Мій тато був рибалкою. І можна сказати, що за рахунок цього ми вижили. Бо мама носила на базар і вимінювала на інші продукти. Пам’ятаю, що в нас була ще одна вівця, і мама з татом погнали її на базар до Яскуруня (Зарічанка) на продаж. Це була весна, перед Миколаєм, але була дуже заметіль, а вони були босі. Вівцю заміняли на крупи. Але були і такі, які зовсім нічого не мали. Люди ловили і їли котів і псів. Казали, що Зіни Грішової тато ловив псів і пік в п’єцу. Пам’ятаю з розповідей такий випадок: зловив він пса, а господар йде до нього за тим псом (а він його ще не забив) і тоді він кинув його швидко в п’єц. Пес дуже скавулів. З розповідей чужих і старших людей чула, що в нашому селі мама забила сина, варила і їла. Прозивались до тої жінки «Чортиця». Коли конкретно почали вмирати, не пам’ятаю, але знаю, що не встигали хоронити. Спеціального місця відведеного не було. Хоронили всіх підряд..»

Володимир Чорний, 1924 р.н.: «У нашому селі (на тодішній час село називалось Вірменські хутори) була голодовка. Я пам’ятаю опухлих від голоду односельців: Дикалюк Оксану, Дикалюк Ірину, Дикалюк Ганну, Дикалюка Петра (помер), Солєцьку Марію та Катерину, Харкова Володимира (помер), Харкову Марію, Бондара Петра. Моя сім’я жила недалеко від жердецької (сусіднього села) лісополоси. Самі ми не голодували, мій батько, Чорний Михайло Микитович, взяв у свою сім’ю на утримування Приймак Надію, жительку села Жердя. Уся сім’я Приймак дуже голодувала, опухла від голоду. Це були наші хороші знайомі. Але в наше село приїхало багато людей з міста Умані. Вони дуже бідували. Не мали ми що дати їм їсти, бо важко було всім. Навесні вони збирали гнилу картоплю, перетирали і пекли з неї млинці. Спали вони де прийдеться, попід плоти. Легше стало, коли виросла лобода, грицики, збирали жолуді. Були такі випадки, коли односельці йшли в Західну Україну міняти там промислові товари на продукти. Багато людей не повернулось звідти, померли в дорозі...»

Дмитро Горохолінський (с.Сокіл) згадує, що в 1932 році йому було 17 років: «Моя сім’я була з п’яти чоловік – батьки та ще два брати – Роман з 1917 року та Микола з 1926. В тата було 7 га своєї землі, і він рахувався десятником. З сільської ради давали план здачі сільгосппродукції з цієї землі. План був дуже завищений і все, що вродило, треба було на своїх конях відвезти в Кам’янець на заготівзерно. Якщо не виконували план здачі, то приходила бригада, яка була сформована з комуністів, вони робили обшук і все, що сім’я залишила собі на прожиття на зиму, відбирали.

18 серпня 1932 року, коли тато повертався з Кам’янця, і лиш в’їхав в село кіньми, як його зупинив голова сільради Чекалюк Михайло і сказав їхати в клуб. Там вже йшов суд над десятниками, які ще не вступили в колгосп. Тата засудили і признали куркулем. Його і ще трьох чоловіків заарештували і відправили по етапу в Запоріжжя. Там він і пропав; напевне, з голоду помер... А у сім’ї конфіскували все майно і залишки урожаю, тільки вдалось приховати кормовий буряк. Так мати з трьома синами перезимували ту зиму, їли печений буряк та відвар соломи, та міняли одяг на мукичку, що мама з неї десь-колись варила баланду».

Маємо пам’ятати і ми, люди, які не пережили жахіть голоду. У суботу, 25 листопада, вшануйте пам’ять жертв Голодоморів, запаливши свічку пам’яті.


Теги: До дня пам'яті жертв Голодомору

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:








Меблі

Ексклюзивні вироби з акрилового та кварцового каменю Staron®, Radianz®:
кухонні стільниці, барні стійки, рецепції;
сходи, підвіконня, басейни
Та багато інших елементів інтер’єру за вашими побажаннями
Діють індивідуальні знижки та на кварц - розпродаж!




Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.