Перейти на мобільну версію сайту


27.10.2017

ЛІТЕРАТУРНА КАВ'ЯРНЯ. ДУЖЕВІЛЬНА

літкафеВідновлює свою роботу традиційна «Літературна кав’ярня» від газети «КлюЧ». «Літературна кав’ярня» – це платформа для поетів та письменників, видатних і початківців, які тільки пробують приборкати літери в поетичні й прозові рядки. Надсилайте свої творчі роботи на електронну скриньку info@klyuch.com.ua Кращі з кращих ми обов’язково надрукуємо в газеті «КлюЧ».

Сьогодні до нас на гостину завітала кам’янчанка Міла Родіч, одна з авторок збірки «Маленькі історії на кожен день», яка побачила світ у вересні цього року та була презентована на 24-му Форумі видавців у Львові. Міла, як сама зізнається, невиправна оптимістка, любить подорожувати, особливо Західною Україною, пізнавати щось нове і корисне. Любить Бога, людей, життя у всіх його барвах і проявах, шоколад і квіти! А ще – рідне місто. Пише коротенькі заміточки й оповідки – життейські історії. Колекціонує цікаві фразоньки та афоризми. Усміхається наперекір всім і всьому, бо вважає, що усмішка – принада для удачі!

Міла Родіч написала чудову життєву історію про дужевільну жінку. Тож, приємного читання!

ДУЖЕВІЛЬНА 

Марися збиралася до Польщі, на роботу. Добра частина дорослого населення їхньої округи їздила до сусідньої держави або гендлювати, або на роботу. На роботу було вигідніше. То й що, що важко? Зате можна грошей заробити. Он вона щодня гибіє на ковбасні, а заробляє копійки. На теперішні ціни то ніщо. А в неї ж діти. Ще й батько розхворівся. Дір, щоб залатати, було більше, ніж досить. Пальто носила вже який рік, про капці й мови нема. Місцевий чоботар, дядько Васько, латав їх, та скільки ж можна? Хотілося жити не гірше за людей. Щоб і ремонт файний та модний, і речі не базарні, і меблі нові... І ще всього-всього. Щоб дітей звозити на море, бо щоліта просять, але не вимагають, знають, як їй одній важко. Петро подався шукати теплого місця. Чула,що спинився аж у сусіднім районі. Їй то боліло. Але на перших порах. Тепер попустило, а може біль притупився. Жили не так, щоб аж, але й не гірше за інших. Та любив Петро молодиць. Ну, така була його натура. Не раз показиться, та й вертається, але цього разу вже другий рік пішов, як Петро приймакував у якоїсь бізнесвумен. До дітей приїздив двічі – на Різдво і на Пасху. І то нашвидкоруч. Поспішав. Ніби відпросився на якийсь час і боявся спізнитися з поверненням, щоб не перепало. По подарунках, що привозив, було видно, що не сам купував: що пані купила, те й привіз. А їй що? Чи то її діти? Виглядало як відчіпне, для «галочки». На дні народження вітав дітей по телефону. Добре, що й так.

Марися останнім часом вже Петром не переймалася. Їй то перегоріло. У неї був інший клопіт – поїхати до Польщі. Он Галька вже півроку там. Скоро має приїхати. З Галькою вони дружили ще зі школи. Були кумами. Ходили щонеділі разом до церкви. Та й жили по сусідству. Та й долі були схожі. Галина теж дітей піднімала сама. Але історія в неї була трохи інша. Її Микола був пияк. Допився до ручки, почав з дому виносити все, що можна було на оковиту проміняти. Галька поклала тому край – прогнала його. Микола ще якийсь час навідувався, пробував відновити свій статус «голови сім’ї», та Галька була незворушна. 

Микола осів на дідовій хаті на другому кінці села і носа до колишньої родини не потикав. Галька подалася до Польщі. Працювала в Кракові на кухні в якімсь дорогім ресторані. Марися була в курсі заробітчанського життя Гальки. Переписувалися у Вайбері й у Фейсбуку. Ото добро! Не те, що раніше листи йшли тижнями. Зараз аби інтернет добре працював. За мить можна написати чи задзвонити, а хоч би й в Австралію.

Марися навідувала Гальчині діти, що лишилися на опіку баби Ганьки, Гальчиної матері. Вечорами подруги переписувалися, як пройшов день, як діти, що нового в селі, в основному хто вмер, бо які там ще в селі тепер новини? Галька хвалилася, що хоч як важко, але робота має сенс, бо вона знає, за що працює. На разу Галька бідкалася лише на одне – по неділях доводилося працювати, не було змоги піти до храму. Вдома Галька жодної неділі служби в церкві не пропускала. Так навчена була. Згодом ця тема якось зникла з розмов, були інші теми і події. Викладала у Фейсбуку Галька гарні фото, де красувалася сама або з колежанками з України на фоні краківських краєвидів. Все в неї було добре. Підбивала Марисю плюнути на ковбасню і їхати за кращим життям. А щоб Марисі було не так лячно, обіцяла Галька взяти її до себе: разом житимуть, працюватиме в тій же ресторації, перспективи були райдужні. Марися робила документи і чекала куму додому. 

Галька приїхала в кінці літа. Кілька днів її видно не було. Вірніше, вона просто не мала часу на гостини. Вона їздила до райцентру, возила дітей на атракції, по магазинах, а ще затіяла такий–сякий ремонт, наймала робочих, мала клопіт. Нарешті якогось вечора вона таки прийшла. Виглядала Галька, як про себе зауважила Марися, дуже модно і привабливо. Їй дуже пасувала картата сукенка, що гарно облягала ще доволі стрункий стан, але довжина помітно покоротшала, а декольте стало глибшим – раніш так Галька не ходила. Зміни були не тільки в Гальчиному вбранні. Зміни були у всьому. У мові, в жестах, у міміці. Якась вона вся була... інша... вільна... Дуже вільна... Є люди божевільні, най Бог милує. А в Марисиній голові промайнуло нове означення стану Гальки – дужевільна. Вела себе кума розкуто. В розмові «закидала» по-польськи. Було видно, що то вона робить навмисно, щоб похизуватися, яка то вже вона «пані». Марися слухала кумасині розповіді про європейське життя, хитала погідливо головою, але очі видно її добряче видавали. Вони округлилися до всіх можливих розмірів і, певно, були вже на лобі від подиву й враження. Гальці то лестило. Ще б пак! На фоні Марисі вона виглядала шикарно. Де й поділася ота скромність, щирість, а головне – набожність, що так вирізняли і так пасували Гальці колись... Дужевільна... Балачки про життя-буття так захопили подруг, що вони навіть не торкнулися тих їстівних презентів, що Галька привезла з Польщі. Раптом у Гальки заспівав телефон. Сказавши кілька слів якомусь Зені, кума почала квапливо збиратися. Побігла. Справи, справи... Ділова. Дужевільна...

Марися лишилася одна. Діти ночували в сестри. Попорала господарку. Зайшла до хати і сіла коло столу. Серпневий вітерець крізь прочинені вікна, наче вітрила, надував фіранки. Гарно виблискували упаковки принесеного кумою печива, шоколаду і ще чогось там. Лежали розкладені документи на Польщу. Ще бракувало кількох папірців, та незабаром мала б і їх. Галька під час візиту встигла переглянути папери, схвалила Марисину рішучість «покінчити з бідосьою і зажити як люди», казала потихеньку ладнати справи домашні і на кінець вересня готуватися у вояж. Але Марисі чомусь враз стало тужливо. Чи хотіла вона вирватися з тенет свого існування і «жити як люди»? Хотіла. Але якось не так. Не хотіла в тих заробітках загубити себе, свою душу. Не хотіла отаких перемін. Не хотіла бути дужевільною. Бо не була певна, чи є то свобода. А як же діти без неї і вона без них? Думи, як бджоли, роїлися в голові. А чи така вже їй біда? Чи голодує? Чи діти гірше інших вбрані? Та ні. Непогано вродила бараболя, та й фасолі он нічого собі. Здасть, буде копійчина. Горіхи рясніли щедро. Теж підмога. Рішуче зібрала папери, склала в пластикову зелененьку папочку і поклала до верхньої шухляди комоду. Хай лежать. Поїхати на заробітки ще встигне. Якось несподівано стало легко. Якось... вільно... дуже вільно...


Теги: «Літературна кав’ярня», Міла Родіч

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:










Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.