Перейти на мобільну версію сайту


21.10.2016

ГІЛЬЙОТИНА УКРАЇНСЬКОГО СЕЛА

автобанСвіт сучасних технологій розвивається так швидко, що перетворився на моду, за якою важко встигнути. Щойно одна всесвітня фірма випустила нову модель смартфона, яку розкупили за шалені гроші, як через півроку з’являється оновлена версія, що пропонує вибагливому покупцеві більше функцій і можливостей. Дайте науковцям ще кілька років, і вони винайдуть машину часу, якою можна буде подорожувати не лише на нашій планеті, а й здійснювати міжгалактичні перельоти.

Ой, щось ми зафантазувалися, хоча остання експедиція «Сільського контролю» довела, що не потрібно чекати на винайдення машини часу, якщо хочете потрапити в минуле. Воно у нас, під носом, подекуди за якихось декілька десятків кілометрів. Минуле, яке не вписується в жодну із реальностей сьогоднення, але воно існує. Мандруємо!

Сурженецький яр, який любовно місцеві називають «Подільською Швейцарією», затягує у свої обійми неповторними краєвидами. Він, як і Совиний у Староушицькому напрямку, прекрасний у будь-яку пору року. Природа стала вагомим доповненням кожного населеного пункту, що знайшов собі місце в яру й обабіч.вулиця

У одне із таких, з надією на естетичні враження й комфортне перебування, як-от у Княжполі, ми й помандрували. Для подорожі вибрали найменші два села, адміністративно об’єднані в одне, а територіально розділені горбом і лісом - Гелетину та Гуцули, що належали до Дерев’янської сільської ради, а після об’єднання громад увійшли до складу Китайгородської ОТГ.

СКАКАЛИ І ДОСКАКАЛИСЯ
Шлях до Гелетини, більшої за розміром, аніж Гуцули, і, як ми сподівалися, за можливостями пролягає через Вихватнівці та Дерев’яне. Здавалося, що таке подолати 30 км? Проте їх уже не так легко, як влітку після латання доріг, проїхати Староушицькою трасою. У Вихванівцях узагалі катастрофа, хоч неси автівку на руках, бо не їдеш, а скачеш! Від дороги не залишилося живого місця, вона наче після віспи, вся у ямах. Не кращий цей «автобан» до колишнього адмінцентру - Дерев’яне - села, що за часів колгоспу славилося вирощуванням плодово-ягідних культур. За Дерев’янами дорога закінчується, так і не почавшись, і до місця призначення - Гелетини - можна дістатися лише вкатаною польовою, або ж залишками кам’яної, що де-не-де просочується крізь ще зелену траву. Про всяк випадок скачемо по камінчиках, аби не загрузнути в болоті, а при в’їзді в Гелетину, орієнтиром якої нам слугує перша хата на горбі, налітаємо на здоровенну каменюку. Автівка на ній зависає - все, приїхали...

Гелетина заростаєМИКОЛА І ЮЗИК
Нашу оказію бачать двоє чоловіків і поспішають на допомогу. За кілька хвилин зусиль та не без допомоги лома звільняємо автомобіль від кам’яного полону та знайомимося із рятувальниками. Микола та Йосип (або ж Юзик) Ясіньські корінні гелетинчани. Тут жили їхні батьки, тепер і вони. Микола Людвигович приїжджає до батьківської хати, аби навідати брата, допомогти йому по господарству чи привезти продуктів. 

- Село маленьке, його вже й селом не назвеш. Може з вісім душ набереться, ще кілька дачників приїжджає на літо - от і все. Живемо в Гелетині піввіку, колись тут і школа була, і магазин, і клуб. А тепер ось що з клубу залишилося, - Микола показує на будівлю за кілька метрів вище від їхньої хати, сіру, вікна в якої через одне «напівзасклені» якимись дошками. 

- У нас тут глушина, - продовжує, - ніхто не доїжджає - ні поліція, ні влада.

- А колись у вас, кажуть, кіно знімали?

- Аякже, знімали, я пам’ятаю, приїжджали актори, село жило. А тепер... Добре, що горіховий сад посадили, то хоч можна піти до охоронців та побалакати.

Бідні патріотиЗАЛИШКИ ЦИВІЛІЗАЦІЇ
На горі, що впритул до села, рівними рядочками у кілька здоровенних клаптів на площі близько 10 га висаджені молоді сади. Горіхи ростуть третій рік, землю надали людям для ведення особистого селянського господарства. Місцеві кажуть, що хазяйнують кияни.

Двічі Гелетина перетворювалася на знімальний майданчик: 1986 року тут знімали фільм «Солом'яні дзвони» режисера Юрія Іллєнка (приїздили такі відомі актори, як Лесь Сердюк, Ніна Матвієнко, Михайло Голубович, Борис Галкін, Ольга Сумська), а 1991 р. Віктор Семанів знімав епізоди для свого фільму «Тримайся, козаче!». Під час перших кінозйомок гелетинські хати, які згодом горіли в кадрі, викупляли кіношники, а селяни переїздили в Дерев’яне. Так прихід кіно став початком кінця для Гелетини.

На пагорбі за кілька метрів від обійстя Ясінських обгороджена криниця, з якої гелетинчани набирають воду. Така нехитра сільська водопровідна система фінансово абсолютно не затратна, тільки знай, що час від часу розчищай. 

У місячні ночі Гелетина гарно освітлена природнім світилом - от і вся, не менш економна ліхтарна лінія на селі.

Сюди не доїжджає громадський транспорт, за хлібом і крамом треба йти пішки до Дерев’ян - а це майже 2 км, а звідти або в місцевий магазин за покупками, або до міста.
Заробити на прожиття в селі можна під час вирубки лісу. Те, що вона в розпалі, чути здалеку - періодично, наче грім у небі, гупаються до землі кремезні дерева.

ЕКОПОСЕЛЕНЦІГрядки Литвин
У 2011 році на території Дерев’янської сільської ради, в хуторі Шидлівка, близько 30 сімей зі всієї України, на 100 га колишнього колгоспного саду запланували утворити екопоселення Благодатне. Перші чотири сім’ї переселенців навіть отримали державні акти на землю, решта своєї черги на земельну ділянку чекає донині. Серед екопоселенців була й Лариса Литвин, родом із Івано-Франківська. Жінка приїхала з родиною, нині в Гелетині проживає з меншим сином, 9-річним Денисом. Старший із сім’єю та чоловік Іван навідуються в гості.

- Про екопоселення дізналася з Інтернету, - розповідає нам пані Лариса, пригощаючи духмяним чаєм із різнотрав’я. - До того жила в місті, мала власний бізнес, але часто ловила себе на думці, що все якось неправильно - постійна гонитва за грішми... Прочитала книжку Володимира Мегре «Анастасія», після якої по-іншому почала сприймати світ. Тут, на природі, я наче пташка на свободі. Ми їмо сиру їжу, не вживаємо м’яса. 

У селі Ларису Литвин через такий спосіб життя вважають дивакуватою, вона ж на такі думки не зважає, навпаки, переконує односельців у користі правильного харчування. Жінка займається органічним землеробством, на грядках, що також незвичні для селян, вирощує ягоди та овочі, окрім картоплі, яку не споживає. 

Лариса не стала чекати, коли ж дійде її черга на омріяну земельну ділянку в Шидлівці, та придбала невеличку хатинку в Гелетині. Має 70 соток землі, сад, город, потроху будується. Усього за 5 років Гелетина стала для неї другою Батьківщиною.

МандрівникПРИВАЛ МАНДРІВНИКА
Уже два роки, як осів у батьківській хаті Микола Горбуленко, родом із Нової-Гути Новоушицького району. Мандрівник і кочівник, він об’їздив півсвіту, а опинився в Гелетині.

Чоловік намагається господарювати, каже, що був жонатим двічі, але за третім разом точно пощастити. Має два мотоцикли: «один - для міста, другий - для села». Його не переговорити, за секунду випалює тисячу слів, хоче розповісти про все, що чув, знав, бачив. Іноді здається, що його розповіді схожі на фантазії, хоча в такій глушині й не до такого дійдеш...

- Такі сусіди, що криша поїде, - сміється чоловік і починає нову байку.

Від обійстя Горбуленка вулицею вниз можна пройти до будинків дачників. Йдемо й ми, шоковані, й навіть не можемо уявити, що колись тут було життя, діти ходили до школи, а Ніна Матвієнко, можливо, йшла цією стежкою на знімальний майданчик...

У Гелетині все гіперболізоване: вулиці, якщо їх можна так назвати, заросли бур’янами, деревами і чагарниками, на одну взагалі намило стільки каміння, що залишається лише пустити воду і створити штучний водоспад. Словом «будинки» не назвеш ті халупи, в яких деякі селяни доживають віку, бо ми бачили села, де хлів для худоби кращий, аніж гелетинські обійстя.

ШиниМайже біля річки живуть двоє братів Комарніцьких. До речі, за переказами, село заснували саме брати Комарніцькі, звичайно, не ці. Нинішні у Гелетині доживають, особливо ні на що не сподіваючись.

«ХАЗЯЇН» ГЕЛЕТИНИ
Так себе називає Іван Власюк, колишній підприємець, який мав вапниці та за допомогою шин випалював вапно. Його діяльність була суцільною екокатастрофою Гелетини, тож таке підприємство після численних скарг мешканців заборонили, але бізнесмен на заборони не зважав, продовжував займатися вапнярством нелегально.

- У Гелетині вапниць, як шахт на Донбасі, - розповідає колишній Дерев’янський сільський голова Анатолій Гаджук, який впродовж п’яти років судився з Власюком через його незаконну діяльність. Усі суди чиновник виграв, але довелося попсувати собі чимало нервів. Власюк вмів переконувати, шукав прикриття в різних політиків. Він знахабнів до такої міри, що незаконно захопив будівлю сільського клубу, який перетворив на пилораму. А ще наніс збитки державі більше як на 100 тис. грн, незаконно вирубуючи ліс, про що складені відповідні протоколи.

Сільський клуб Коли ж горе-підприємця за афери зі всіх боків почали штрафувати, той прикрив лавочку. Сьогодні він «благодійник», бо дав прихисток переселенцю з Луганської області, про що негайно повідомив у редакцію «КлюЧа». 

- Я виділив йому времянку, годую, але скоро зима, треба чимось палити, - каже під час телефонної розмови Іван Власюк. - У сільскій раді відмовляються допомагати. Приїдьте, розберіться.

Приїхали, та коли почали з’ясовувати, як тут опинився східняк, були шоковані.

Перш ніж потрапити до Власюка, переселенець Петро з Луганщини, що до того, ймовірніше за все, жив при якомусь із монастирів, допомагав славнозвісному козівнику з Китайгорода пасти череду в сусідніх Гуцулах, від яких залишилося два обійстя. Там вони провели все літо. Козівник не був надто щедрий на їжу, тож передав Петра Власюку, який не закинув своєї бізнесової жилки, адже на подвір’ї бачили і порізані дрова (напевне, все ще працює пилорама) і облаштовану вапницю. Сільський клуб1Петро працює на Івана, грошей за роботу не отримує, бо той дав йому хлів-времянку, в якому можна переночувати. Сільська рада не може надати матеріали для опалення хоча би тому, що за переселенця має поручитися власник обійстя, на якому той проживає. Та Іван Власюк повного права на будинок не має, як і всіх документів на право власності. І якщо кріпосне право відмінили в 19 столітті, то тут, в Гелетині, напевне, про це забули повідомити...

Петро путався у відповідях, не знав, що сказати, зрештою Власюк сказав, що той психічно хворий і може не пам’ятати, що з ним відбувалося. Аби ми своїми запитаннями не розговорили переселенця, господар вигнав нас зі «власного обійстя», а поки добралися до редакції встиг туди зателефонувати й повідомити, що ми прийшли до нього «як з інкубатора, а перед цим квасили в сусідів». Тверезі до нього прийти не могли, бо, каже Власюк: «Тверезі в нас не ходять». Зводити наклепи й перевертати все з ніг на голову - буденність, якою живе чоловік. 

Місцевий «водопровід»P.S. Хутір п’яних і знедолених, Гелетина стала для нас правжньою гільйотиною українського села. Життя тут наче в дурдомі під відкритим небом, не для слабодухих, або для байдужих. У Гелетину можна потрапити білим днем і назавжди пропасти десь у хащах, яких тут більше ніж хатин. Цікаво, хто з чиновників районної влади востаннє був у цьому селі і чи був тут взагалі, ба більше - чи знає про існування такого населеного пункту?! Чи відомо правоохоронцям про переселенця, який живе у хліві, а його утримання видається за благодійництво?

Із останньої експедиції ми їхали збентежені, приголомшені, а в головах крутилася єдина думка: «Забудьте все, що ми вам розповідали досі! Забудьте про оцінки, які ми виставляли селам, адже оцінити село (якщо його ще так можна назвати) за звичною п’ятибальною шкалою просто нереально!». 

Якщо ставити «одиницю», тоді ми незаслужено її поставили Каветчині, яка хоч щось, тай має, а «нуль», на жаль, нічого не оцінює. Хоча, якщо розібратися, коли нічого немає, то й немає що оцінювати. Ми залишаємо за собою право не ставити цьому населеному пункту жодної оцінки. Можете не оцінювати Гелетину і ви, шановні читачі, але як наважитеся, то вибирайте і присуджуйте бали на офіційному сайті «Ключа», або ж у соціальних мережах.


Теги: Сільський контроль, с.Гелетина

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:










Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.