Перейти на мобільну версію сайту


13.02.2015

А ХТО, ЯК НЕ Я?!

У короткій відпустці, повернувшись з АТО, в Кам’янці перебував справжній військовий, учасник бойвих дій, який двічі виконував завдання в Лівані і раз - в Іраку, старший сержант Ігор Базюк.

Ігор багато років служив в армії. Останнє його місце служби - понтонно-мостовий батальйон. 1212.jpgПобачивши, що толку в армії не буде, а родина ледве наскладала грошей на житло, бо в армії не було перспективи його отримати, крім того, дітей потрібно годувати, одягати, вчити, він подався 2012 року на заробітки в Росію. Підзаробивши трохи грошенят, приїхав додому, аби побачитися з сім’єю. Розпочав ремонт у нещодавно придбаній хатині, вирішив підвести до помешкання газ, а тут війна. Він твердо вирішив йти боронити свою землю від ворога.

- Коли я усвідомив, що країна в небезпеці, твердо вирішив: «Хто, як не я піде захищати Україну?!» - розповідає Ігор. - Ворога слід зупинити там, на сході, щоб він не прийшов сюди, де моя домівка, де моя родина.

Щоб дружина не знала, пішов у військкомат і попросив, щоб відправили мене в АТО. Потрапив у Самбір на полігон, а звідти наш підрозділ відправили на виконання бойвого завдання. Наш невеличкий саперний підрозділ (33-тя окрема рота) базується в аеропорту Маріуполя. Лише нещодавно моя дружина дізналася, де насправді я перебуваю, бо казав її, що мене мобілізували й знаходжуся в Самборі.

Неодноразово я бував у Донецькому аеропорту, спілкувався із кам’янецькими кіборгами, їх там було чимало. Разом виконували поставлені завдання. З 2 вересня ми тримаємо оборону Маріуполя.

Здебільшого займаємося розмінуванням, знищенням боєприпасів. Зокрема, снарядів від «Градів» та «Ураганів», які прилітають від ворога. Досить часто доводиться виїжджати на знешкодження й наших боєприпасів, які не спрацьовують, бо дуже старі.

image.jpgНещодавно довелося працювати із ракетою від «Урагану», в ній є стартовий двигун і маршовий, ракета стартанула, а на маршовий не змогла переключитися і впала неподалік від нашої зони діяльності. От і довелося з нею погратися.

- Ігоре, а в Лівані та Іраку було безліч незнайомих для наших саперів вибухонебезпечних предметів, які доводилося знешкоджувати? І коли Вам було страшніше?

- Дуже страшно тут, бо там було більш-менш спокійно, боєприпас можна було оглянути, вивчити його, а потім знешкодити. У Лівані здебільшого працювали з мінами. Ізраїльські міни №4 мені ще довго снилися, бо саме їх найбільше ми знешкоджували. Що ж до нашого сходу, тут взагалі важко, бо на твоїй землі йде війна, доводиться протистояти братам, родичам, які поринули в блуді й не розуміють, що не так це просто взяти й відрізати шмат землі, тому що хтось десь так захотів. От уявіть собі, їдемо по дорозі в селі, йде бабуся, ледь ноги волочить і раптом перехрестила нашу машину, за мить вона же в заднє скло запустила каменюкою. Хто мені може пояснити, що це робиться, що собі замислила та бабуся?

- Ігоре, технікою Ви забезпечені?

- Трішки гірше ніж у Лівані... У підрозділі ми маємо автівку 1983 року випуску і два колгоспних мобілізованих МАЗи. Уявіть, вантажимо на машину кілька тонн вибухівки, а зверхи самі вмощуємося, бо їхати немає на чому! Один МАЗ здох відразу, а один поки ще їде. Ми його хотіли полагодити, попросили у військових запчастин, у них до МАЗу є, але вони нам дати не можуть. Кажуть, якби це була військова техніка, то без проблем. Сподіваємося лише на волонтерів. Узагалі, якби не волонтери, не знаю, як би вижили. Вони нас взувають, одягають, годують, допомагають різним устаткуванням.

А хлопці з батальйону «Донбас», які нас постійно прикривали під час нашого виїзду на завдання, коли вже відїжджали залишили нам форму і взуття. У Самборі нас одягнули, але одяг на війні дуже швидко зношується.

- А засоби захисту Вам теж видали?

- Так, видали. Радянського зразка каски (залізні, їх ще називають «бляшанки»), але бронежелети дали добрі, четвертого класу захисту.

- Ігоре, наскільки я зрозуміла, Ви в АТО вже п’ять місяців, чому Вас не міняють?

- Бо немає на кого, хоча груп розмінування в Україні достатньо, навіть у нашому місті, а от загороджувальними завданнями ніхто не займався. Група, у якій я, взагалі лише одна на сектор. Можете собі уявити, як можна воювати.

- Який позивний маєте?

- У сорок років ще дурницями не займався. Не хочу бути дракончиком чи їжачком.

- Нині на схід зібрали чоловіків в основному із Західної України, тобто там кадрові військові, міліція, Нацгвардія, мобілізовані і добровольці. Хто з них краще воює?

- Так говорити не можна. Воюють усі, але єдиного командувача, який би вів до цілі, немає. Нацгвардійці виконують свої завдання свого керівництва, військові - свої. На смерть, до останньої краплі крові стоять добровольці. Їхніх командирів нічим не підкупити. Батальйони «Азов» і «Донбас» більш патріотично налаштовані, але є й багато мінусів у їхніх діях.

- Отже, наскільки я зрозуміла, нині на сході немає людини, яка би взяла на себе відповідальність і командування в свої руки та поклала край війні?


- Ну, дійсно хтось один повинен командувати. Ато бували випадки, коли ти йдеш на завдання, а сусід по розташуванню не знає про це і повідомити його теж не можна, тоді й виникає небезпеки отримати кулю в спину. Але це має бути бойовий командир, а не як одного разу приїхав начальник інженерної служби, два дні посидів у кабінеті, на третій виїхав з підрозділом і загинув. Крім того, вважаю, що воювати мають військові, яких вчать усіх премудрощів захисту своєї держави, а не з конопель - і в бій.
Україна не воювала десятиріччями й усі чоловіки не мають досвіду, та й військові теж знають як воювати на стендах. З одного боку, це дуже добре, що ми жили в мирі. З іншого, просто нашу потужну армію знищували, заганяли її під плінтус, а тепер ви хочете, щоб без відповідної зброї, практики, яка здобувається під час практичних занять на полігонах, які, до речі, теж здебільшого зруйновані, взяти й перемогти.

- Днями Ви повертаєтеся назад у зону АТО. Як до цього ставляться рідні?

- Я зобов’язаний повернутися, бо не можна кидати хлопченят, які ніколи не нюхали пороху в бою. А у мене є досвід, і вважаю, що користі від цього буде більше. 

- Тож бажаємо Вам, пане Ігоре, швидкого повернення додому здоровим і неушкодженим. Бережи Вас Боже!

Теги: АТО, життєві історії, Ігор Базюк

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:










Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.