Перейти на мобільну версію сайту


17.02.2012

Облицюємо будинки меморіальними дошками?

Про що, про що, а про вшанування кам’янчан - як живих, так і померлих - міська влада потурбувалася славно. Так, міська рада встановила звання «Почесний громадянин міста Кам’янця-Подільського» та відзнаку «Честь і шана». Міський голова має право і на власні відзнаки достойним - «За заслуги перед громадою» та «Витязь Поділля». Цього року вирішив не відставати від владних колег і міськвиконком, запровадивши «Відзнаки року», первісно відомі, як «Золоті олені». Додаймо сюди поховання знаних померлих на почесній алеї міського кладовища, встановлення меморіальних дощок на будинках, де мешкали, навчалися чи працювали шановані люди, що відійшли у вічність, нарешті - найменування вулиць, шкіл, бібліотек та інших закладів їхніми іменами. Отож маємо доволі розмаїтий і добре структурований комплекс вшанування як кам’янчан, так і друзів міста над Смотричем, як живих, так і померлих. k2_.jpg
Останні дві сесії міської ради - як чергова, що відбулася 31 січня, так і позачергова, проведена 10 лютого, - поповнили ряди відзначених. 31 січня міська рада ухвалила нагородити відзнакою «Честь і шана» керівника міської організації ветеранів Леонтія Рогаля та диригента народного аматорського хору ветеранів війни та праці «Квітка на камені» Володимира Лабанського, а на знак шани та поваги до пам’яті почесних громадян міста Івана Рося й Анатолія Шульгіна - встановити меморіальні дошки на фасаді житлового будинку №18 на вулиці Шевченка (до речі, на цьому будинку вже є одна меморіальна дошка - байкареві Микиті Годованцю). На останній же сесії депутати вирішили за вагомий внесок у розбудову міста й популяризацію українського поетичного слова посмертно нагородити відзнакою «Честь і шана» колишнього директора Кам’янець-Подільського будівельного технікуму Анатолія Ониськова.
Але не все так чинно та шляхетно в Данському королівстві. Збурювачем спокою став депутат міської ради від ВО «Свобода» Віктор Притуляк. Аж три газети («Кам’янець-Подільський вісник», «Подолянин» і «Кам’янецький часопис КлюЧ») подали (повністю чи уривками) гнівну відповідь Леонтія Рогаля від імені ради ветеранів на виступ Притуляка на сесії, що відбулася 31 січня, з якої ошелешені читачі дізналися, що викладач університету, вихователь молодого покоління порівняв ветеранів із «ланцюговими псами» (чи «цепними псами» в трактуванні деяких газет). Тож на наступній сесії, що відбулася 10 лютого, представники ветеранської організації навіть вимагали відкликати народного обранця, а депутат обласної ради Сергій Ведерніков висловив готовність викликати Віктора Притуляка на дуель. Сам же виступ Притуляка жодна з газет не подала. Вийшло за відомим радянським принципом: «Пастернака не читав, але його роман засуджую».
Що ж насправді сталося на сесії? Депутат Притуляк засумнівався в доцільності надання нагороди «Честь і шана» голові ради ветеранів міста Леонтію Рогалю і свою думку аргументував так:
«Ми часто звертаємося до питання про присвоєння звання почесного громадянина міста або тут відзначаємо такою нагородою «Честь і шана». Я би хотів знати про критерії, на основі яких визначається та людина, яка удостоюється такого звання, тому що ці люди стають автоматично, після голосування депутатами міської ради, зразком для наслідування. Нам дуже часто бракує інформації про цих людей... Це перше.
Друге. Можливо, ці люди дуже зручні і добрі для міськвиконкому, для голови міста, тому що їм тримають спеціальне приміщення у виконкомі, надається приміщення на дуже зручних умовах. Знаю також, що дуже часто цих людей використовують (раду ветеранів) як ланцюгових псів, коли йдеться про процеси національного відродження чи якихось змін у гуманітарній сфері міста й держави. І ця інформація надто плутана. Можливо, не всі з тих людей, кого пропонує виконком, заслуговують на таку «Честь і шану».
Я, наприклад, знаю тут одного громадянина міста Кам’янця-Подільського. Може, і ви його знаєте. Це депутат обласної ради Мельниченко. Так він і пенсіонерів возить безкоштовно, він і газ до кожної хати підводить, він і лавки розклав, і клітку зробив, щоб молодь мала, де проводити «скачки». І щось не чути, щоб йому пропонували «Честь і шану». Тим більше, що він це робить безкорисливо, безкоштовно і всяке таке інше. А ось, наприклад, голові ради ветеранів пропонується така «Честь і шана»... Дякую!».

У сухому залишку маємо, що порівняння всіх ветеранів із «ланцюговими псами» у виступі Притуляка немає, а є констатація факту, що дуже часто людей з ради ветеранів використовують «як ланцюгових псів, коли йдеться про процеси національного відродження». Яскравим прикладом цьому може бути потужне використання ради ветеранів наприкінці 1980-х - на початку 1990-х років для боротьби з Народним Рухом України. І хто-хто, а Віктор Притуляк - перший голова Кам’янець-Подільської міськрайонної організації Народного Руху України - добре знає про це з власного досвіду. На жаль, і наш часопис у матеріалі «Слово - не горобець» неправильно процитував Притуляка, відповідно, і висновки вийшли неадекватні. Тож як один із восьми співзасновників приношу вибачення Віктору Григоровичу.
«Кам’янецький часопис Ключ» задумувався як газета, яка не просто інформуватиме читачів про події в місті та районі, але й намагатиметься надавати їм ключі до розуміння ключових подій і проблем. Оскільки зовсім несподівано однією з ключових подій лютого став виступ депутата Віктора Притуляка на сесії міськради, то спробуємо осмислити потужну реакцію на виступ Притуляка - від заяв, аж до мітингу, що відбувся 14 лютого.
Використання владою ветеранів як організованої сили, про що говорив на сесії Притуляк, - це секрет Полішинеля, тобто факт, добре всім відомий, але про який не прийнято особливо поширюватися. Така вже природа влади, що вона завжди намагається у своїх цілях когось використати. Якщо на сході України це, скажімо, ветерани Радянської армії, то на заході, наприклад, - ветерани ОУН-УПА. І якби в емоційному запалі Притуляк не вжив вислів «ланцюгові пси», його виступ навіть не потрапив би в інформаційне поле, як туди не потрапляють тисячі виступів на тисячах сесій.
Але слово було сказано (а «слово - не горобець», як про то згадав «КлюЧ» у попередньому числі), сам вислів (але аж ніяк не виступ) Притуляк вчасно не дезавуював, кажучи мовою дипломатів, тобто не виключив з контексту свого виступу, тож, як любив констатувати наш перший Президент, маємо те, що маємо.
А маємо те, що голова міської ради ветеранів Леонтій Рогаль (а саме в доцільності надання йому відзнаки міської ради засумнівався Притуляк) вирішив показати всю потугу очолюваної ним організації. І пішло-поїхало... Заяви, мітинг, вимоги відкликати Притуляка з депутатів, позбавити права викладати в студентів. Чомусь подумалося, що якби надворі стояв 1937 рік, то Віктора Григоровича точно оголосити би ворогом народу.
Звісно, можна зрозуміти ображені почуття Леонтія Інокентійовича (та й ще напередодні святкування 25-річчя ветеранської організації міста). Але для мене офіцер (а Леонтій Рогаль - полковник у відставці) завжди уявлявся людиною шляхетною, що вміє, охолонувши та проаналізувавши чийсь вчинок чи слова, висловити своє ставлення і пробачити, але аж ніяк не роздмухувати вогонь. При всій радикальності Притуляк аж ніяк не є чортом з рогами. Він і тепле слово сказати вміє, і дотепно пожартувати, та й ветерани війни серед його добрих знайомих є.
Врешті, хіба в місті мало проблем і кричущих негараздів, на які доцільно було би ветеранам спрямувати свій бойовий запал. Та і Притуляку як депутату є куди спрямовувати енергію (адже проблем у місті хоч греблю гати), а не тільки на занадто метафоричні і, як виявилося, образливі вислови.
Як завжди, в таких ситуаціях напрошується думка, що роздмуханим конфліктом із Притуляком (а цей конфлікт, врешті, і виїдженого яйця не вартий) хочуть відволікти ветеранів і громадськість від насушніших проблем. Утім, навряд чи це так. Швидше всього учергове коса найшла на камінь. Причому і камінь важко відвернути, і прямолінійній косі обминути його не хочеться. Хто в цьому конфлікті коса, а хто камінь, не так просто визначити, бо кожен потроху є і тим, і іншим. Залишається, щоб хтось мудрий, наприклад депутаться комісія з етики, сказала «Амінь» у цьому затяжному та непотрібному місту конфлікті. Хоча у світоглядних конфліктах чи конфліктах поколінь тільки мудрий час, як правило, розставляє всі крапки над «і».
За вирваним із контексту пасажем про «ланцюгових псів» геть забувся сенс виступу Притуляка. А він насамперед полягав у цілком резонному занепокоєнні: а чи не роздаємо ми міські нагороди наліво і направо? Візьмемо, для прикладу, звання «Почесний громадянин міста Кам’янця-Подільського». Його було встановлено ще 5 липня 1966 р. За 25 радянських років (1966-1991) звання почесного громадянина було надано всього 12 особам. Це, справді, були вибрані з вибраних, котрі зробили для міста щось надзвичайно вагоме. Як письменник Володимир Бєляєв, що прославив Кам’янець трилогією «Стара фортеця». Чи генерал армії Дмитро Лелюшенко, командувач 4-ї гвардійської танкової армії, яка визволяла місто від гітлерівських загарбників. Чи довголітні очільники Кам’янця Григорій Тонкочеєв і Олександр Лєсовой. Чи визволителі нашого міста - Герої Радянського Союзу Петро Барабанов, Михайло Радугін, Олександр Ушаков, Яків Хардіков.
На жаль, за часів незалежної України звання «Почесний громадянин міста Кам’янця-Подільського» зазнало суттєвої девальвації. Не наводитимемо імен, подамо тільки цифри: за перші 14 років незалежної України (1991-2011) почесними громадянами міста стала 53 особа. Рекордним виявився 1999 рік - 15 відзначених.
15 грудня 1999 року сесія міської ради затвердила нове Положення про звання «Почесний громадянин міста Кам’янця-Подільського», яке встановило обмеження: звання надається не більш ніж двом особам на рік. Проте 2005 року почесними стали четверо, 2009 року - шестеро, 2010 року - четверо. Ще одна новація: це звання стали давати посмертно (2009 року - історику та довголітньому ректору педінституту Анатолію Копилову, торік - футболісту Володимиру Капличному).
Щодо меморіальних дощок, то досі їх встановлення не викликало якихось особливих заперечень: ними вшановували людей, відомих непересічними справами широкому колу кам’янчан, чи славним діячам, чия доля яскраво перетнулася з містом над Смотричем. Це письменники Микита Годованець, Микола Бажан, Наталя Кащук, композитор Микола Леонтович, згадувані вже довголітні керівники міста Григорій Тонкочеєв та Олександр Лєсовой, перший начальник нашого військового училища Василь Єрмаков, професор Олена Алексєєва, яка вивела декілька десятків сортів гречки, та її чоловік - професор Володимир Ступаков, довголітній ректор сільгоспінституту Семен Сербін, Герой Радянського Союзу Михайло Юрченко... На жаль, остання ухвала депутатів про встановлення меморіальної дошки Іванові Росю й Анатолієві Шульгіну на порядок знизила значення цього виду вшанування. Іван Федотович і Анатолій Юхимович були славними людьми, тут немає що заперечити. Але якщо пам’ять про кожну славну людину увічнювати меморіальною дошкою на будинку, де вона мешкала, то невдовзі наші давні багатоквартирні будинки будуть облицьовані меморіальними дошками.
Згадалося, як свого часу виникла ідея встановити меморіальну дошку поету Володимиру Свідзінському на фасаді головного корпусу нашого національного університету. І як мудро вчинив ректор цього університету Олександр Завальнюк, заявивши, що з таким підходом через деякий час стіна навчального закладу буде всуціль заліплена меморіальними дошками. Тому на головному корпусі університету меморіальною дошкою вшановано тільки його першого ректора та фундатора Івана Огієнка. А одного з найвидатніших українських поетів Володимира Свідзінського вшановано пам’ятним знаком у сквері університету, вулицею на Польських фільварках і меморіальною дошкою на будинку в Круглому провулку, де він мешкав з родиною.
Щодо почесної алеї на міському кладовищі, то втретє згадаємо Григорія Тонкочеєва та Олександра Лєсового. Обох їх поховали не на почесній алеї, а там, де вони заповідали - біля своїх рідних. І, напевно, таке їх високоморальне рішення не менш важливе для нас, ніж їхні прижиттєві справи для розвитку міста. Але без них, без могил цих ключових осіб кам’янецького життя 1950-х - 1980-х років, почесна алея стала напівпочесною...
Розумію, що порушена мною тема надто делікатна. І все ж рано чи пізно таку розмову потрібно починати. І думати, як нам бути далі. Конче потрібні чіткі та зрозумілі критерії, про які якраз і завів мову на сесії депутат Віктор Притуляк. Щодо меморіальних дошок, то, на мій погляд, критерій доволі очевидний: якщо гостеві міста буквально у двох словах можна буде пояснити, чим унікальним прославилася людина, якій встановлено дошку («письменник, що зробив Кам’янець столицею байки», «Герой Радянського Союзу», «автор багатьох сортів гречки», «довголітній ректор» тощо), то такий вид вшанування заслуговує на увагу. Якщо ж перехожі на цікавість гостя здебільшого розводитимуть руками, то про що тоді говорити?!
Чомусь забули ми Героїв Радянського Союзу, що жили в нашому місті. Крім Михайла Юрченка, якому встановлено меморіальну дошку, це Олександр Розка, Михайло Дейнеженко, Микола Нікольчук, Олександр Дудін. Забули ми і повних кавалерів ордена Слави Володимира Заріпова та Петра Фаріна. Забули славних дослідників минувшини краю Євтима Сіцінського та Юзефа Ролле, цілу плеяду чудових кам’янецьких лікарів - від Едмунда Фаренгольца, Костя Солухи, Юлія Манасевича до Клавдія Веліканова та Євгена Ківільші. А археолог Іон Винокур, історик Леонід Коваленко хіба не заслуговують на меморіальні дошки? Як кажуть, список можна продовжити... Але у всьому має бути міра. Жити в будинку, облицьованому меморіальними дошками, мені б не хотілося.

budzej@rambler.ru

Теги: меморіальні дошки, пам’ятки, Притуляк

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:










Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.