Перейти на мобільну версію сайту


16.01.2015

ВАЛЕРІЙ СЛОБОДЯН: «МЕНІ 24 НЕЗВАЖАЮЧИ НА...»

20 січня 55 років назад в Кам’янці народився нині відомий в місті підприємець, боксер, музикант, меценат, будівельник, депутат міської ради Валерій Слободян. Про нього говорили і говорять різне, до нього ставилися і ставляться теж по-різному, але те, що він патріот міста і людина команди, ніхто не зможе заперечити.

Свого часу Валерій навчався у 8-ій школі, закінчив сільгоспінститут та пішов працювати за спеціальністю. У радянські часи він був наймолодшим за віком директором «Сільгосптехніки» у E72A9198.jpgвсьому Радянському Союзі.

Згодом потреби в житті стали іншими й довелося здобувати фах будівельника.

- Валерію Анатолійовичу, як Вам вдалося в 26 років стати директором такої серйозної на той час структури, як «Сільгосптехніка»?

- Крім того, що я закінчив факультет механізації і електрофікації сільського господарства з військовою кафедрою і вже на той час мав досвід роботи, мої здібності помітив мій покійний тесть Володимир Смирнов, який допомагав мені мудрими порадами.

Узагалі, працювати в районну «Сільгосптехніку» я прийшов 1982 року, відразу після інституту. Спочатку  займався підготовкою кадрів для сільського господарства, зокрема, тракористів-машиністів. І те, чого не довчив в інституті, швидко опанував на практиці. Уявіть, навчити 40 хлопців теорії і практиці, коли сам щойно вийшов з навчального закладу. У мене був такий випадок: проводжу водіння на тракторі, показую, як це робиться й раптом мій агрегат ДТ-75 заглох. Думаю, треба не впасти обличчям в багно, але знаю, що завжди потрібно включати мізки. Запропонував курсантам пройтися від найменшої до найскладнішою проблеми - солярка в баку є - є, далі фільтр грубої очистки - все нормально, наступний фільтр виявився забрудненим.
Почистили його, і трактор поїхав. Я тоді став авторитетом. Крім того, ніколи не потрібно соромитися запитувати в інших людей те, чого не знаєш. Згодом став головним інженером і через три роки, 1 квітня 1986 р., я став директором «Сільгосптехніки».

- А чому Ви, як міський хлопець, вступили в сільгоспінститут? Це що була дитяча мрія?

- Ні, швидше за компанію. У той час була мода вступати у військове училище. Враховуючи те, що я був хорошим спортсменом і музикантом, мав гарну фізичну підготовку, не мав проблем зі вступом у військове училище. Мене навіть туди «посватали», але я хотів вступити в Київський інститут фізкультури, та не судилося. Мій товариш Олександр Мількевич (доля й донині пов’язує нас з музикою) здавав документи в сільгоспінститут. Я пішов разом з ним. Крім того, інженер-механік - це була досить престижна спеціальність.

В інституті ми продовжували займатися музикою. Грали на студентських вечірках і в «клєтці». Я грав на гітарі та клавішних. У нас досить музичне місто. Кам’янчанин Михайло Альперін, який грав на клавишних, нині викладає джаз у Норвегії. Ми з ним грали в одному ВІА в «клєтці» і Будинку культури. До речі, він досі мені винен червонця (ссміється). Коли музиканти ходили на халтури, за них грали на танцях інші, то вони відшкодовували їм за працю 10 рублів, а ми з Альперіним були клавішниками.

Грав з нами відомий Аркадій Укупник, гарним гітаристом був ----- Мельник, він вчив Шурку Мелькевича, який нині разом зі мною репетирує в створеній нещодавно студії. Минулого року на концерті «Пісні Майдану» він виконував рок-версію гімну України, краще нього виконати не може поки що ніхто. Шурка гітарист від Бога.

10420207_652410034844470_2611331409930742718_n.jpgСвого часу Кам’янець був надзвичайно музичним містом, простійно проводились музичні фестивалі, конкурси. Досить потужним був конкурс патріотичної, ліричної, комсомольської пісні і наш ВІА у складі Слободяна, Мількевича та Паші Погорєлкіна. До речі, кращого барабанщика в місті теж не знаю, він і досі з нами грає. Ми тоді займали перші місця, нас навіть відрядили на конкурс в область, а потім на всеукраїнський у палац «Україна». Але уявіть собі, апарарура була збірна. Це зараз можемо дозволити собі грати на хорошому музичному інструменті, якими користуються світові зірки (Маршал, Фуль).

- Що сталося зі ще одним захопленням - боксом?

- Ним я почав займатися у восьмому класі через рік після захоплення музикою. Моїм тренером був Микола Солопчук. Мені дуже подобалося займатися боксом, бо маючи фізичну підготовку завжди можеш постояти за себе. До секції боксу відвідував секцію спортивної гімнастики. У той час у місті проводилося безліч різних змагань, кубків, чемпіонатів з боксу щомісяця!
Боксом я й донині займаюся та переймаюся його проблемами. Нині я президент міської федерації боксу «Ринг».

- На той час боксери були авторитетами в місті?


- Ні, на той час вони були боксерами, а вже коли розпочалися різні непорозуміння, то просто вміли за себе постояти. Бувало розбишаки організовували бійки, район з районом, зазвичай, у «клєтці» з’ясовували стосунки. Але коли там були боксери, хулігани не ризикували влаштовувати бійки. То це ж нормально.

- На Вашу долю припало працювати в епоху перемін?

- Так. Після смерті Брєжнєва, був Андропов, який притискав народ, потім Черненко, а згодом Горбачов, і кожен намагався мести по-своєму. Тоді ми зіштовхнулися з гласністю, перебудовою, прискоренням і розвалом. У 1986 році почався розвал сільського господарства, нас перетворили на РАПО, і я став його директором. Мене відразу не хотіли серйозно сприймати мої заступники, обласні начальнички, і це для мене було досить складно, бо доводилося пахати, аби довести, що я чогос вартий.

- З чого Ви починали свою роботу керівника?

- 12 років я був керівником РАПО. Головне - поважати людей і дбати про них, вчасно платити зарплату, бо їсти хочуть усі. На посаді директора розпочав зі створення нормальних, людських умов праці. Забезпечили тепло в цехах, нормальним спецодягом. Потім збудували три житлових будинки для своїх працівників, і всі, кому потрібні були квартири чи гуртожиток, їх отримали. Пам’ятаю, як працівник приніс мені хабаря за отримання гуртожитку, я ледь зі стільця не звалився. Людині потрібен дах над головою, а вона принесла мені за це гроші. Я у нього запитав: «А що ту кімнату, яку Ви отримали, меблювати не потрібно? Чи у Вас вже все є, що гроші роздаєте наліво й направо?». Мене це дуже обурило, а він був шокований. Тоді я зрозумів, що раніше це була звичайна справа, але мені чужого непотрібно, я самодостатня людина й можу сам заробити на прожиття.

У той час я крутився, як білка в колесі, бо потрібно було виживати. Грошей не було, тільки бартер, ми міняли молоко, пшеницю, цукор на запчастини і техніку.

Були допущені непоправні помилки в управлінні районом, зокрема фінансові. Шалені гроші пішли в невідомому напрямку, бо керівники бездумно приймали рішення. До прикладу, було перераховано кошти на 16 цистерн пального, державні шахраї провели якусь оборутку і в результаті отримали лише 2 цистерни, мовляв, решту з’їла інфляція.

Наша команда «Сільгосптехніки» працювала дуже чітко, ми думали на перспективу й самі контролювали всі процеси. 1990 р. нам потрібні були комбайни «Єнісей». Двоє моїх постачальників поїхали в Красноярськ, взяли презент (шампанське і цукерки), зайшли з людським приступом, а через два тижні в Кам’янець приходить 100 комбайнів! Усі були в шоці, їх навіть не було де припаркувати. У останню мить ми встигли отримати їх без розмитнення. Усі колгоспи, які мали потребу, отримали техніку, навіть частину передали на Тернопільську область. Купили й іншу техніку, трактор «Беларусь», комбайн «Дон», багато запчастин. Розвивали інфраструктуру міста, коли збудували два будинки в селещі Жовтневому, ми проклали туди дорогу.

Після розвалу «Сільгосптехніки» утворилося два підприємства - «Райпостач» і «Сільгосптехніка». Я очолив «Райпостач». «Сільгосптехніка» розпродала свої акції, майно приватизували, й нині там звели житловий масив. Нам відійшли склади, ми їх теж приватизували, і вже завершуємо будівництво житлового кварталу.

- У той час безпартійній людині неможливо було очолювати будь-який підрозділ?

- Звичайно, я був членом КПРС, інакше просування кар’єрними сходами було неможливим. Минулого року разом із колегами-депутатами вийшли з Партії Регіонів, бо вона та її керівництво не виправдали наші сподівання. Щоб бодай щось зробити в цьому житті, потрібно йти у владу. Свого часу по мажоритарці пройшов у депутати від громади с.Лісківці. Взагалі, мене 4 рази обирали депутатом.

Коли вперше був депутатом міськради, в місті нараховувалось 30 народних обранців. Питання ми вирішували конкретно, коли нам не сподобалася робота міського голови Анатолія Кучера, і він не виправдав довіри, то тоді взагалі був прецедент в Україні - його зняли з посади.

Потім знову став депутатом райради від громади с.Абрикосівка, згодом на одну каденцію взяв IMG_6502.jpgпаузу, й нині виконую накази міських виборців.
Першою моєю справою цієї каденції була «клєтка». Дивлячись на занедбаний парк, непрохідні хащі, склав план дій і пішов з ним до міського голови Михайла Сімашкевича, аби зробити виїзне засідання виконкому. Крім хащів ми побачили, що доріжки вздовж каньйону не огороджені, місток на Лебединному озері був непридатний для пересування. Подумав, щоб усе привести до ладу, доведеться повоювати, але ні, знайшлися однодумці, підтримали мене, і першими меценатами стали міський голова і нардеп Володимир Мельниченко. До речі, за їхньої підтримки збудовано майданчик для гри у футбол у парку. Незважаючи на різні розмови та обзивання нас «ригами», справу зроблено.

Узагалі, нині в людини має бути одне мирило - нормальне ставлення до своєї країни, патріотизм не гаслами, а справами. І в депутати мають йти не крикуни, а ті, хто дійсно робить усе, аби Кам’янець процвітав і в ньому жилося комфортно й затишно. За жодну справу мені ще не було соромно.

- Валерію Анатолійовичу, Ви самокритична людина?

- З роками розумієш, що потрібно бути більш врівноваженим, бо буваю запальним, коли на біле кажуть чорне. У моїх правилах ніколи не бути зверхнім до людей. Одне скажу, я патріот свого міста, нікуди не збираюся, тут живуть мої рідні й близькі, тому хочу жити в Кам’янці - чистому, гарному, багатому, інтелігентному й без політики.

- Ви людина щедра?

- Я не жадібний, коли бачу, що мої вкладення йдуть на добрі справи. Мені не шкода грошей для облаштування міста, в якому живу я, моя родина, мої друзі. Я хочу, щоб тут комфортно жилося. Моїми однодумцями в цьому плані є Михайло Сімашкевич, Володимир Юр’єв, Олена Кшановська, Олександр Конюшенко, Олександр Борейко та інші підприємці міста. Коли я жертвую на щось, мені Бог більше дає.

- Чи маєте хобі?

- Це музика, бокс, настільний теніс і баня. У моєму спорткомплексі «Еллада» є зал для тренувань з боксу, тренажерний. Нещодавно встановили тенісні столи, і вже є прихильники, я в тому числі. Моїми суперниками по грі є Микола Солопчук та Андрій Заїкин. Маю класну баню на пару, я гарний парильщик, можна сказати, що профі, бо вже багато років цим займаюся й добре вивчив справу.

- Здається після свого Дня народження Ви отримаєте ще й подарунок - диплом будівельника?

- Так, через кілька тижнів я стану дипломованим будівельником - інженером промислового і цивільного будівництва, бо закінчив Одеську академію бідівництва.

- Валерію Анатолійовичу, що в найближчих планах?

- Готуємося до Дня міста, плануємо влаштувати концерт, на якому дебютує моя пісня про Кам’янець. Також проведемо традиційний турнір з боксу.

Неподалік від «Сільпо» розпочали будівництво двох дев’ятиповерхівок, які потрібно завершити. Цього року хочемо розпочати будівництво нового житлового комплексу на мікрорайоні Жовтневий, де колись була сержантська школа. Свого часу Міноборони продавало цю територію, кияни її купили, але потім передумали і перепродали, а ми з колегою, депутатом міськради Володимиром Юр’євим її викупили й вирішили будувати житло. Традиційно в День народження роблю собі подарунок, їду за кордон.

- То щасливої Вам дороги! Вітаємо з Днем народждення, бажаємо здоров’я, натхнення на добрі справи, статків, підкорення нових вершин та гарного настрою.

Теги: Валерій Слободян

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:










Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.