Перейти на мобільну версію сайту


18.12.2015

У РАЙОНІ РОДИВСЯ, ВИРІС І ВМРУ

Реорганізація правоохоронної системи сьогодні цікавить усіх - хтось просто спостерігає, дехто ж бере у цьому процесі безпосередню участь. Безперечно, міліцейську систему, яка втратила довіру населення, варто було реорганізувати, та чи все так погано колись було в міліції?

Навряд чи. Колишні часи пенсіонери-правоохоронці згадують із ностальгією, а ще констатують той факт, що справді, міліція вже не та. Неодноразово спілкувалася з людьми в погонах, які залишили службу й навіть не хотіли повертатися в систему. На моє запитання: «Чому?», із сумом у голосі відповідали: «Міліція вже не та».

Яка ж вона тоді «та», справжня? Про це та багато іншого ми поспілкувалися з головою ради ветеранів та пенсіонерів ОВС Кам’янець-Подільського району Віктором Кучериком. Віктор Васильович прослужив у міліції 25 років, життя пов’язав, як тут кажуть, «із землею». 20 років пропрацював дільничним міліціонером Кульчиєвецької зони обслуговування. Навіть не думав, що випаде йому доля бути міліціонером та з честю носити цей мундир упродовж усієї служби.

Віктор Кучерик родом із Княгинина, тут народився 5 травня 1953 року. Після закінчення місцевої восьмирічки, вступив до Кам’янець-Подільського сільськогосподарського технікуму. Закінчив його - і на два роки служити до Віктор Кучериквійська в Угорщину.

Повернувшись із армії, хлопчина йде працювати слюсарем на металоштампувальний завод. Та одного дня...

- Приїжджаю з роботи додому, а там повістка, - каже Віктор Васильович. - Викликає мене участковий. Мама як пилка гризе, питає, що вже я натворив. Я сижу, за голову вхопився, й сам думаю: «Що натворив? Ніби ж нічого». Йду наступного дня у відділок. Заходжу, мені кажуть, що треба до покійного Храпунця йти. Я його знаю, а підійти боюсь. Якось себе пересилив, йду в 14-ий кабінет. Двері легенько відчиняю, а там сейф і міліцейські кашкети в рядок виставлені... Як побачив цю картину, так і дременув на вулицю. Сиджу під відділком, наче мене занімило, вже й тато приїхав, бо в сім’ї переполох, що ж там син накоїв. Пішли ми вже з ним удвох до Храпунця, той - до начальника міліції Теслюка. А він до мене каже: «Пойдеш работать участковым!». Я йому: «Не вмію ж нічого!». «Ничего, научим». 13 грудня я вже на роботі.

Дільничному Віктору Кучерику дісталася Жванецька зона - а це чотири сільських ради - Жванецька, Ластовецька, Гринчуцька та Сокільська. Про роботу того періоду Віктор Васильович жартував: «Головним я був від моста й до моста». Сьогодні цю ділянку перекривають четверо дільничних, а тоді він був один. І зі всім справлявся.

- Кожен день я всі свої села об’їжджав, - згадує Віктор Кучерик. - Службового автомобіля не було, то я на перекладних і своїх двох. Люди раніше завжди підвозили, куди мені було треба. Зранечку до Жванця доїхав, перекрутився, дізнався що і як, - і гайда по селах. Маршрут був протоптаний і щоденний. Я знав усе - що де робиться, хто куди пішов, до кого прийшов, хто жене самогон чи займається спекуляцією. На нараду нас збирали кожних 10 днів - 10-го, 20-го і 30-го числа. Такого бути не могло, щоб я не мав до того часу з десяток протоколів.

Пам’ятаю в селі Каветчина, де всього дві вулиці, гнали самогон. Як я не намагався приїхати, в перші три хати ще мене пускали - далі все було зачинене на колодки. Спочатку не міг зрозуміти, хто ж їм доносить про мій приїзд, а потім добрі люди підказали, що то малий школяр Петрик. Як тільки я заїжджаю в село, малий біжить і кричить: «Вуйно, лис, вуйно, лис!», себто я прийшов. Я їду з села, малий вже нову провадить: «Вуйно, втік, вуйно, втік».
Дізнавшись про це, йду до школи, забираю малого з уроків - і під нагляд у сільську раду. Пригостив цукерками, щоб той нічого не второпав, а сам у Каветчину. От тоді пройшовся - хата в хату - бражка, самогон. Виливаю все, що знаходжу, а ті жіночки бідкаються, мовляв, де ж наш Петьо...

Після п’яти років служби заговорили про скорочення посади, яку займав Віктор Кучерик. Мусив той переводитись на службу в місто.

- Тоді начальником міліції був Бачинський, - пригадує мій співрозмовник, - спочатку не хотів мене до себе брати, а потім не хотів відпускати назад у район. Дали мені тоді Черемушки. Я - один дільничий на весь район. Шість місяців там попрацював. Живу в Жванці, роблю в місті. В два ночі приїжджаю з роботи Кишинівським потягом, а в шість ранку вже їду до Кам’янця...

Але прийшов наказ про переведення з міста в район. Петро Басюк, тоді начальник міліції в районі, каже до мене: «Чого не виходиш на роботу?». Я ж наказу не бачив. А його міське начальство приховало під сукно. Я тоді їм так сказав: «У районі родився, виріс і вмру». Відпустили.

Дісталася мені Кульчиєвецька зона, оселився я із сім’єю в Калині, 20 років на одному місці - всі стежки протоптав, знаю кожен закуток із зав’язаними очима.

Якось приїжджає перевірка з області, кажуть до мене: «Ви не знаєте місця проживання колишніх умовно засуджених». Я їм у відповідь: «Давайте так, їдемо в Супрунківці до яру, там ви мені очі зав’язуєте, і тільки напрямок кажете. Я вам із заплющеними очима кожну хату покажу». Зрозуміли, що знаю. Або ж є така операція «Візит». Прийшла вказівка йти в кожну хату, вручати візитки, мовляв, щоб у такий спосіб всі знали міліціонера. Ну, а мене хто на цьому кутку не знає? Але зробив я те все, на кожне село завів окремий зошит - всіх людей туди переписав. Наступного року знову той «Візит». Усі роблять, а я ні. Викликають мене до начальника, тоді був Саварчук, питають, чому я не роблю. Відповідаю: «Якщо другий раз це буду робити, люди подумають, що Кучерик з розуму зійшов, а ви, як начальник, біля мене». Знову повірили мені.

Я вам більше скажу, мене тут кожен знає, навіть дітей мною лякали (сміється). Товариша малий, як не хотів їсти чи уроки робити, то його мама все примовляла: «Не будеш слухатися, подзвоню до Кучерика». Дитина вмить слухняною робилася. Але одного разу такий номер не пройшов, каже малий: «Можеш дзвонити, він уже на пенсію пішов».

Коли в країні сталася біда - вибухнув реактор на Чорнобильській атомній електростанції - Віктор Кучерик добровольцем поїхав у Чорнобиль, залишивши вдома двох малих дітей із дружиною. Принциповість Віктора Васильовича подекуди вражала - він ніколи не прогинався перед керівництвом, не вислуговував, вмів достойно відстояти свої права. Що й казати, завдяки його сміливості колись так і не відбулося об’єднання міського і районного міліцейських відділків.

- Хабарів ніколи не носив, перед начальством не вислуговувася, - каже Віктор Васильович. - Я взагалі такого не признавав. Колись мені один начальник натякнув, мовляв, чого до мене не заходиш поговорити. А я йому кажу: «Ось перед вами стою, говоріть». Тільки махнув рукою. Сім начальників мною керували, й за кожного маю що згадати, як і вони за мене. Історій було всіляких - і веселих, і не дуже. Якби все розповісти, можна було би не одну книгу написати.

За стільки років служби в мене завжди був порядок. Бо до людей, я вам скажу просто, треба мати підхід. Якщо тобі люди довіряють, то навіть злочинець зізнається у скоєному. Часом добре слово й розуміння набагато важливіші за всі проведені спецоперації.

1 квітня 1999 року Віктор Кучерик пішов на заслужений відпочинок. Кілька років тому його спіткав інсульт, та хвороба не зломила цього чоловіка - він і донині в строю.

- Треба порадити щось чи підказати, я ніколи не відмовляю, - говорить він. - Начальник районної міліції, а сьогодні вже поліції Василь Вікторович Бродюк, як тільки до нас перевівся, через кілька днів навідався в гості. Золотий чоловік, ніколи за нас, пенсіонерів, не забуває. Дякую товаришам та друзям, що провідують - це Василь Бендера, Володимир Присяжний, Григорій Колісник, Борис Фурман, Люба Сорока, Анатолій Нікітін, Михайло Романов, Анатолій Маринюк. Не забуває про мене й голова районної організації «Чорнобиль» Микола Малайдах. Піклуються односельці, районна влада та адміністрація, народний депутат Володимир Мельниченко, сільський голова Станіслав Радавчук. Для нас, пенсіонерів і ветеранів - це головне - щоб не забували.

Теги: Віктор Кучерик, міліція, поліція

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:








Земельну ділянку

Продам земельний участок 12 соток с. Лисогірка, Каменец-Подольский.
Лисогірка - 12 соток під індивідуальну забудову або дачу. По вулиці електромережа, є газопровід, водопровід для поливу. На території сад: вишні, абрикоси, груша, сливи, черешні, яблуні, смородина, дачний будиночок.




Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.