Перейти на мобільну версію сайту


08.03.2018

ШЕСТУХІН ВМІЄ ДО ГУДЗИКА ПІДЖАК ПРИШИТИ

IMG_6433Імпозантний, акуратний, легкий на підйом, пунктуальний, небайдужий, порядний, виважений, спокійний, з добрим серцем і щирою душею. Ці слова про Анатолія Шестухіна – людину, яка прожила складне і цікаве життя.

У місті він має славу справжнього професіонала будівельної галузі, до його порад прислухаються кам'янецькі будівельники, він завжди має правильну відповідь і пораду. Краще і фаховіше за Анатолія Андрійовича мало хто може провести розрахунки та підготувати будівельну документацію, проконтролювати хід виконання будівельних робіт. А ще він голова ГО «Кам'янецькі дороги», яка була створена тоді, коли в місті почали ремонтувати перехрестя.

15 березня друзі, рідні, колеги вітатимуть Анатолія Андрійовича, який і нині в строю, з восьмим десятком літ.

Анатолій Шестухін з родини військового. Навчався в СШ №1, закінчив школу №3. У проміжку навчався в Коломийській школі, батька перевели туди служити. Там було досить страшнувато: вдень була радянська влада, вночі – націоналістична. Це був 1947 рік, в помешканні на печі лежали гранати. Вчився в одному класі з дитбудинківцями, вони зривали уроки, забирали однокласників з навчання і йшли на базар, через який проходила залізнична гілка. Коли їхав потяг, то цупили хто що міг. 

У регіоні проводилася кампанія по боротьбі з націоналстичними проявами і в рамках ротації батькові запропонували перевестися в Середню Азію, але мама не захотіли туди їхати, тому батько демобілізувався, і родина повернулася до рідного Кам'янця, оселилася на Підзамче. Це був початок холодної весни: був голод, на вокзалі лежали мертві люди, багнюка. Хлопчину відвезли до бабусі, а у неї була піч на 9 буханців хліба. Він, як колись запитує її, де хліб. А бабця у відповідь: «Немає сину хліба».

н-3– 1943 року мене хрестили в кафедральному костелі, – згадує Анатолій Андрійович. – Нас було троє, ксьондз одягнув мене в білу сорочку, грав орган. Покійна бабця підвела мене до ікони святого Франциска. Вона молиться, а я все хочу побачити, хто на органі грає, але бачу лише свічку, тому і встав. Бабця вигукнула мені: «Гай, на коліна, на коліна». Я так і не побачив, хто там грає. Потім з дідусем і бабусею ми ходили до костелу через Турецький міст, але він був понівечений вибухом, і нам доводилося сходами спускатися вниз, потім підніматися, а на верху наші військовополонені відбудовували міст. І от одного разу, коли ми вже підходили до мосту, нам не переріз мотоцикліст, ще один фашист з автоматом, а в колясці вівчарка. Вони перед нами так хвацько розвертаються і до діда, показуючи на мене, каже: «Юде». Дід: «Ні». Але він дає команду вівчарці, і вона – на нас. Дід мене за себе, вона звалила діда з ніг, та мотоцикліст щось сказав, і пес та німець відступили. Тоді німець каже: «Цюрюк», ми повертаємося і йдемо назад, а він нам у слід автоматну чергу по воронах. Я перелякався і втратив мову.

Наступного дня бабця зібрала яєць у вузлик, і ми пішли до якоїсь жінки. У неї стара хатина під соломою, бабуся про щось з нею переговорила, мене посадили на стілець, покачала яйце і збила його у слоїк. Потім сказала, що все буде гаразд, і я раптом заговорив...

Ми тоді жили на Киргизова, близько води не було, тому двічі на день ходив вниз до річки. Там було джерело, то я по два відра на коромислі ніс під кручу. Взимку ми на тих кручах каталися на лижах.

IMG_6440СПОГАДИ
Школа №1, у якій я вчився до 7-го класу, тоді знаходилася на останньому поверсі друкарні. Навпроти біля Ратуші екскаватор прибирав розвалини, і ми, учні 4-го класу, бігали дивитися на те чудо техніки. Тоді ж з Підзамча до залізничного вокзалу пустили перший автобус №1. Квиток за проїзд коштував досить дорого, проїхати одну зупинку коштувало аж 3 копійки. Я з другом бігли попереду автобуса, щоб не платити грошей.

Тоді голодний був час. Через Старе місто возили цукровий буряк, у місті не було цукрозаводу, і коли автівка йшла на підйом, ми з неї цупили буряк. Зробили такий гак на шнурку і закидали його, а на кузові сидів вантажник і з нами сварився, але нічого зробити не міг, бо машина як зупиниться, тоді не подолає горб. Ми так наберемо в торбу зо 20 буряків і йдемо пасти худобу. Там розведемо багаття і печемо: така смакота була, краща і корисніша за нинішні цукерки. Потім на батареях (вали) знайдені снаряди кидаємо в багаття. А за валами був великий базар, то люди від страху розбігалися.

Мама працювала бухгалтером у райздороввідділі і, якщо доводилося затримуватися на роботі, то вже залишалася там, адже було постійні грабежі. Тих, кого ловили на гарячому, розстрілювали на місці. Через півроку був порядок і про злочини не чули. У тій тюрмі сиділи ті, кого потім ловили. Це було жорстоко, але інакше не можна було подолати злочинність.

IMG_6405Під час голоду наша річка і джерела дуже пересохли (1946 рік), залишився малесенький потічок. Вода була лише біля лютеранського кладовища (нинішньої АЗС), її піднімали з 40-метрової глибини, але були великі черги. Тоді той голод спирали на Сталіна, але ж він воду не перекривав. Біля річки ми збирали скойки і тим харчувалися. Сокоморсовий завод переробляв яблука, сливи, абрикоси, а ми брали ті кісточки, били їх і їли, але від них погано було.

Закінчив 7 класів, потрібно було вирішувати, куди йти далі. Тоді модно було вчитися у ФЗУ, запросили до м.Сталіно, але мама не пустила. Пішов у школу №3: навчання було досить дорогим, за мене платили 30 рублів на рік. Мамі доводилося відпрацьовувати, вона на машинці «Зінгер» шила ковдри і ходили на Новий план через міст, який відбудовували. Він був дерев’яним, і ми ходили по одній смузі. Як раптом усі зупинилися – по балці йшов чоловік без страховки, з цигаркою в зубах, у камізельці на висоті близько 40 метрів...

ПІСЛЯ ШКОЛИ
У 1955-му в місто переїхав з Києва сільгоспінститут, і я вирішив туда вступати, але не судилося. З друзями ходив розвантажувати вагони, потім закінчив автошколу, пішов працювати на сокоморсовий завод, а звідтіля – в армію.

н-1Спочатку служив у Хмільнику, потрапив до школи молодших автотранспортних спеціалістів. Через півроку нашу частину первели через угорські події, на наше місце прибув потріпаний танковий полк з Угорщини, а нас – в ешелони і через 18 діб ми вже в Ярчинську (Забайкалля). Потім отримав призначення в Уссурійськ. Маючи спеціальність водія-механіка, отримав наряд на місяць на кухню, потім на два місяці перевели в караульну службу, далі був лісоповал... Навесні розпочалася епідемія енцефаліту, і мене переправили у Ворошилов-Уссурійський, де я вже працював водієм-механіком. Мене посадили на тягач, я служив у зенітному дивізіоні. Але знову нас перевели під Находку, в порт Сучан. Вночі під грифом секретно висадили. У офіцерів на руках компаси, нас строєм ведуть. Ми там будували перші ракетні майданчики проти американських установок. Все було надзвичайно секретно, солдат ходив від одного до іншого об'єкта з дощечкою на спині, прикритою брезентом. Підходив, офіцер щось зчитував, записував, і той далі йшов до наступного. Два місяці попрацював, йшов четвертий рік служби, а товариш у штабі щось робив, прошуся до нього. Він у мене питає, чи вмію рахувати на рахівниці, чи на арифмометрі. Пообіцяв навчити за пляшку хорошого коньяку. І от я вже працюю в плановому відділі, з намета перейшов у казарму...

Прослужив тут ще півтора року, дослужився до старшого інженера. Отримував по 1500 рублів, половину грошей вираховували на форму і взуття, іншу половину ділили навпіл: одну клали на книжку, іншу давали налом. І от дембель, мені запропонували залишитися з подальшим вступом в інститут. Але через 12 діб я вже був вдома. Роботи тут немає. Якось йду повз «Дружбу», за якою була військова частина, заходжу в кадри, через півмісяця перевірили моє досьє, і я вже працюю в плановому відділі. Через півтора року в нашу частину прибула дуже симпатична студентка з Харкова Діна Саєнко, я відразу закохався, зіграли скромне весілля. 

Нашу військову частину пердислокували на крайню Північ, нам теж запропонували їхати до ведмедів, ми довго вагалися, але роботи в місті не було, і вирішили їхати. Прибули в Сєвєроморськ і в готелі прожили півроку. Нічого не робили, лише їздили на екскурсії, відпочивали. Підйомні нам виплатили. І от приїздить головний інженер, і ми їдемо на узбережжя в Оленю-Гуру на військово-морську базу. Тут будували завод з добудови суден з реактивними двигунами. Якось ми з товаришем купили по лотереї, і я виграв «Москвич».

IMG_6334П'ять років там попрацювали, почала хворіти дружина, і ми повернулися додому. Мій колишній начальник теж повернувся в Кам'янець і працював начальником відділу капітального будівництва заводу «Електроприлад». Він допоміг з роботою, згодом квартиру дали, це була моя умова. Тоді в місті будували багато, я готував документацію для промислового і житлового будівництва від півдня до півночі нашого міста. Потім мене запросили на «Сільмаш», начальник сказав: «Потрібно до ґудзика пришити піджак», тобто зі старого заводу зробити цукерочку. Відбудували його, а також житловий будинок, у якому я отримав квартиру. Згодом була досить цікава робота головним інженером реставраційної майстерні, ми реалізували великий і цікавий проект Чернівецького палацу Буковинських метрополітів. Обслуговували Вінницьку, Тернопільську, Чернівецьку і Хмельницьку області. Потім працював заступником директора НПП «Подільські товтри», з 2011 року – інженер з технагляду за будівництвом ТОВ «Лідер».

Разом із покійною дружиною Діною Георгіївною виростили двох доньок – Анну і Ольгу. Нині ювіляр радіє трьом онукам: старший Роман – учитель, а Олексій і Роман – майбутні військові.

Свого часу Анатолій Шестухін закінчив Ленінградський будівельний житлово-комунальний техніком, згодом – Харківський інститут інженерів комунального будівництва, відділення «Міське будівництво». Кращого і грамотнішого фахівця з підготовки різних будівельних документів нині важко знайти. Тож зичимо Анатолію Андрійовичу міцного здоров’я і ще багато років життя!


Теги: ювілеї, Анатолій Шестухін

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:








Меблі

Ексклюзивні вироби з акрилового та кварцового каменю Staron®, Radianz®:
кухонні стільниці, барні стійки, рецепції;
сходи, підвіконня, басейни
Та багато інших елементів інтер’єру за вашими побажаннями
Діють індивідуальні знижки та на кварц - розпродаж!




Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.