Перейти на мобільну версію сайту


22.09.2017

ПАРТИЗАНКА, ЯКА І В 91 РІК ЗАЛИШАЄТЬСЯ В СТРОЮ

партизанкаЦе невигадана історія, і не спроба безпідставно прикрасити якусь людину або подію. Це правда життя однієї жінки, яка живе в нашому місті і, незважаючи на вік, невтомно робить добро, яскравим прикладом показуючи, як треба любити свою Батьківщину і допомагати своєму народу в годину лихоліття.

... У темному, густому лісі стогнала і завивала шалена завірюха, яка з силою кидала клаптями снігу в обличчя молодої дівчини, що настирливо пробиралася пізньої пори через гущавину цього сплетіння дерев, мороку та лютого холоду. Однією рукою вона відкидала з обличчя сніг і пригинала гілляччя дерев, що весь час норовило її вдарити й кинути з ніг – кинути до землі, щоб вона залишилася тут навіки. У другій руці дівчина міцно стискала торбину з хлібом та іншими нехитрими продуктами, які Олександра (так звали цю сміливу дівчину) несла партизанам. І ніхто, і ніщо не могли її зупинити, адже інформація, яку вона несла до партизанів, була на вагу золота. Від цієї інформації залежало життя сотень людей, які ще не знали, яка страшна біда нависла над ними. Небезпека була і над її головою, адже, якщо би її зустріли на цьому шляху поліцаї чи фашисти, біди би не оминути. З партизанами та місцевим населенням карателі вчиняли завжди однаково – людей розстрілювали, а села спалювали до тла. Так було 2 березня 1943 року із смт Корюківка – сусіднім селом, у якому живцем карателі спалили все мирне населення – 7 тисяч жінок, дітей, людей похилого віку. (Під час фашистської окупації ліси біля села Корюківка були центром радянського партизанського руху в Чернігівській області. У результаті Корюківської трагедії було знищено близько 7 тисяч мирних жителів, спалено 1390 будівель, 5612 жертв масового вбивства залишаються невпізнаними. За даними судово-медичної експертизи, проведеної після війни, загибель людей заподіяно шляхом розстрілу з автоматів та станкових кулеметів, ударів тупими предметами і спалюванням заживо).

Ситуація в селах була дуже складною: коли в якійсь родині один був у партизанах, то інші вірою і правдою служили ворогу в поліції. Олександра Романівна пригадує, як одного разу поліцай-односельчан прийшов додому і в піднесеному настрої наказав дружині: «Жінко, став на стіл пляшку горілки, я сьогодні розстріляв багато ворогів Рейху»... Проживала в їхньому селі вчителька, яка користувалася повагою серед односельчан. Був у неї учень, який за щось затаїв зло на неї. З приходом фашистів той учень пішов у поліцаї і застрелив вчительку на очах її маленького чотирирічного сина. Перед стратою вчителька встигла прикидати снігом свого синочка, якого люди дивом врятували. Через 20 років син впізнав ката-поліцая, який і поніс заслужену кару за свої злочини. Ось у таких умовах довелося виконувати безстрашній Олександрі Авраменко свої обов’язки зв’язкової партизанського загону.

Олександра Романівна народилася 25 вересня 1926 р. у селі В’юнище, Сосницького району Чернігівської областіу сім’ї селянина-середняка. Батьки працювали в колгоспі. До війни закінчила 8 класів Сосницької середньої школи №1.

Олександра Романівна згадує, що в роки Другої світової війни територія була окупована ворогом від 16 вересня 1941 р. до 16 вересня 1943 р. 

«Напередодні окупації до нас завітав другий секретар райкому партії і попросив мене, щоб я якимось чином добувала інформацію про наявність у місті німців та хто із жителів Сосниці вступив до поліції і як вони себе поводили, – пригадує жінка. – Крім того, оскільки в нашому домі ще до війни збиралася молодь, в тому числі близькі родичі поліцаїв, мені потрібно було взнати, коли поліцаї з німцями виїжджатимуть у Сосницькі та Корюківські ліси для знищення партизанських загонів об’єднання імені Олексія Федорова (колишнього секретаря Чернігівського обкому партії). Ці відомості потрібно було передавати до партизан негайно. Форма передачі була обумовлена».

Як наслідок, жодного разу, коли поліцаї з німцями виїжджали в ліси, полюючи на партизанів, вороги нікого там вже не знаходили. Отже, це завдання юна партизанка успішно виконувала.

Після звільнення Сосниці від окупації в квітні 1944 року Олександра Романівна вступила в Сосницький сільськогосподарський технікум. Було набрано одну групу дівчат. Зарахували її відразу на медичні курси і в технікум. На медичних курсах вона була одна із жителів Сосниці, тому її не відправили на фронт, а закріпили за обозом у складі трьох кінних повозок. У цій бригаді було двоє стареньких дідусів і вона. Їхнім завдання було доправляти мішки з продуктами харчування, тютюном і махоркою, посилки і подарунки від жителів Сосниці до залізничної станції Мена, завантажити у вагони, і все це відправлялося на фронт. Олександра Романівна була і їздовим, і конюхом, і як медпрацівник для надання допомоги в разі потреби всім, кому вона була потрібна. Уже в наші дні, у віці 89 років, вона згадувала, як допомагала фронту і почала допомагати нашим хлопцям, які перебувають у зоні проведення АТО, але про це дещо пізніше...

партизанка-1Технікум вона в 1947 році закінчила з відзнакою і як відмінник навчання й активний учасник художньої самодіяльності та комсомольської і партійної організацій, була включена Міністерством освіти в число 6% відмінників, яким було надано направлення для вступу до вишів без вступних іспитів. Так вона стала студенткою економічного факультету Московської сільськогосподарської академії імені К.А. Тімірязєва. «Тімірязівку» також закінчила з відзнакою і була залишене стажером (науковим працівником) кафедри статистика на рік з подальшим зарахуванням аспірантом та асистентом цієї ж кафедри.

Її направили в розпорядження Міністерства радгоспів України, оскільки була велика потреба в кадрах на місцях. З цього міністерства її направили в Кам’янець-Подільський, в бухгалтерський технікум викладачем спецдисциплін. 

З приходом до влади Микити Хрущова цей технікум закрили. Олександру Романівну запросили в Кам’янець-Подільський сільськогосподарський інститут асистентом кафедри економіки і організації.

У сільськогосподарському інституті вона пропрацювала 36 років. Після закінчення навчання в аспірантурі (заочно) захистила кандидатську дисертацію на кафедрі статистики Тімірязівської сільськогосподарської академії. Протягом восьми років завідувала кафедрами: бухгалтерського обліку і статистики, статистики і аналізу, а ще раніше два роки – кафедрою економіки та організації. Десять років була деканом факультету, спочатку зоотехнічного, а потім заочного навчання. За дорученням Хмельницького, Тернопільського, Чернівецького обкомів компартії України виконувала аналіз річних звітів районів цих областей та річних звітів Хмельницької області, який був базою основних доповідей на звітних конференціях. З 1992 року пішла на заслужений відпочинок.

Нагороджена орденом «50 років Перемоги», медалями «Захисник Вітчизни», ювілейними медалями «50 років Перемоги» і «55 років Перемоги», а також трудовими нагородами: «За трудову доблесть», «Ветеран праці», «Переможець дев’ятої п’ятирічки».

Життя нашої ювілярки було досить складним. Пережила голодомор 1932-1933 років. Батько загинув на фронті 23 грудня 1943 року. Пережиті всі труднощі війни, голод 1947 року, післявоєнну розруху. Усе, чого вона досягла – результат важкої боротьби за досягнення своєї мети.

Чоловік Олександри Романівни, колишній студент того ж Сосницького сільськогосподарського технікуму. У них двоє дітей – син Сергій і дочка Тетяна. Пізніше з’явилося п’ятеро онуків – Роман, Олександра, Катерина, Ірина, Сергій. Чоловік помер 23 червня 1987 року – через рік після Чорнобильської трагедії. Так сталося, що в дні тієї трагедії він був у Чорнобилі. Дочка закінчила Київський політехнічний інститут, а син – Київський університет імені Т.Г.Шевченка (хімфак), його старша дочка – Києво-Могилянську академію.

Після розпаду СРСР діти залишилися без роботи і змушені були виїхати за кордон. Олександра Романівна залишилася одна. Та життя на цьому не зупинилося: вона брала активну участь у роботі ветеранської організації міста.

У зв’язку з подіями на сході України вона стала волонтером. Ця неоголошена війна болем відбилася в душі й серці старої партизанки і стала поворотним пунктом у її житті. Вже багато разів вона відправляла мішки з продуктами харчування (горіхи, сушені фрукти, варення, чаї, ліки) та молитви солдатам, щоб вони живими й неушкодженими повернулися додому. Продукти харчування Олександра Романівна купує за власні кошти, сама і носить сумки до пунктів збору. Цю жваву, немолоду жіночку часом можна зустріти з палицею в руці, на яку вона опирається при ходьбі, а в другій тримає важку сумку з продуктами, які несе до ради ветеранів міста, на пункт збору. Все, що вирощує Олександра Романівна на дачній ділянці, вона збирає і відправляє солдатам в зону проведення АТО. Її щиро дякують, просять поберегти себе, але ці спроби марні – заслужену партизанку неможливо в чомусь переконати. Мабуть, партизанська юність дається їй взнаки, коли вона, ризикуючи своїм життям, рятувала українських партизанів у роки Другої світової війни. Щира подяка її за це і низький уклін. Вона бере посильну участь у ветеранському русі – дванадцять років була головою ревізійної комісії міської ради ветеранів, а зараз – активний член ради ветеранів ПДАТУ, яку очолює високо професійний фахівець своєї справи, дуже порядна людина, вчений зі світовим ім’ям, професор Анатолій Рудь.

Саме в раді ветеранів ПДАТУ Олександра Романівна є її порадником і наставником. З її ініціативи та за підтримки ректора університету, професора, заслуженого працівника сільського господарства Володимира Іванишина в університеті започаткована активна робота волонтерів. За організацію активної волонтерської роботи Кам’янець-Подільська міська організація ветеранів неодноразово нагороджувала Олександру Романівну Почесними грамотами та іншими відзнаками. 

У ці гарні осінні дні Олександра Романівна святкує свій день народження. Професорсько-викладацький склад на чолі з ректором ПДАТУ, доктором економічних наук, заслуженим працівником сільського господарства України, професором Володимиром Іванишиним, студенти щиро вітають кандидата економічних наук, доцента, волонтера, легенду цього відомого далеко за межі України вишу Олександру Авраменко з 91-им роком з дня народження. Щирі вітання і найкращі побажання надсилає іменинниці і рада ветеранів ПДАТУ, головою якої є доктор філософії в галузі технічних наук, професор, академік МАНЕВ, заслужений працівник освіти України, завідувач кафедри сільськогосподарських машин і механізованих технологій інженерно—технічного навчально-наукового інституту ПДАТУ Анатолій Рудь. Найкращі слова вітання і побажання висловлюють іменинниці і голова ради ветеранів міста, полковник у відставці Леонтій Рогаль. Вітають з днем народження Олександру Романівну і спілка ветеранів Афганістану і громадська рада міста на чолі з її головою Володимиром Дудко. Свято святом, але ми знову помічаємо, як відважна партизанка з сумками та гостинцями крокує до міської ради ветеранів, щоб передати нашим славним воїнам свою підтримку та найкращі вітання і побажання.

Анатолій БЕРНАДІН, керівник прес-центру ради ветеранів міста.


Теги: особистіть, партизанка Олександра Авраменко

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:








Меблі

Ексклюзивні вироби з акрилового та кварцового каменю Staron®, Radianz®:
кухонні стільниці, барні стійки, рецепції;
сходи, підвіконня, басейни
Та багато інших елементів інтер’єру за вашими побажаннями




Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.