Перейти на мобільну версію сайту


24.08.2018

ПАРТОКРАТ ІЗ УКРАЇНСЬКОЮ ДУШЕЮ

роздобудькоЛюдина – епоха. Саме так без перебільшення можна охарактеризувати мого співрозмовника. Чиновник, на долю якого припало чимало історичних подій, відверто говорить про шлях до незалежності України. 

Можливо, ідеального рецепту успіху, як рухатися нашій країні, немає, але стежка, якою ми сьогодні крокуємо, обрана правильно і своєчасно. Саме так вважає Анатолій Роздобудько, державотворець, краєзнавець, патріот.

Із Анатолієм Григоровичем познайомилися випадково. Колишній чиновник зацікавив, у першу чергу, аж ніяк не своїм послужним списком, хоч той і чималий, а досить незвичним захопленням: 20 років свого життя він присвятив вивченню родинного дерева. Зібрав відомості аж до 10 коліна! Уявляєте, яка це неймовірна праця?! 

Що сьогодні про своїх предків пам’ятає більшість українців? Кого знає? Ну, максимум аж четверте покоління – прабабцю й прадіда. А тут аж десять, починаючи з 18 століття! Відверто кажучи, це щось неймовірне.

Можливо, якби кожен українець знав своє коріння, то би й незалежність свою ми би так легко не віддавали.

«Біографія моя не дуже вдала для нинішнього часу», – каже про себе Анатолій Роздобудько. На запитання: «Чому?», пояснює: «Тому що я партократ, багато років працював по партійній та державній лінії. І коли був час «Кучму геть», я під цей лозунг також потрапив. У 2005 році з приходом нової влади був звільнений з посади заступника голови Хмельницької облдержадміністрації. Але, незважаючи на те, що був партократом, народ мене не намагався затоптати ногами. Неодноразово отримував довіру від людей і коли балотувався депутатом до обласної ради, і коли мене обирали головою Славутської районної ради. Сьогодні тих, хто 10 років пропрацював на чолі виконавчої гілки влади, в області можна на пальцях однієї руки перерахувати. Ми працювали в час змін, складних, беззворотних. Колишнім подіям можна давати різну оцінку, але головне – це висновки, які кожен для себе зробив».

ПОЧЕСНОГО ЗАСЛУЖИВ

Щоб описати життєвий шлях Анатолія Роздобудька, точно не вистачить однієї газетної шпальти. Та все ж, коротко розповімо про головні біографічні факти. Анатолій Григорович народився у м.Лубни Полтавської області в сім’ї службовців. Родина часто переїздила, а в 1960 році опинилася в с.Довжок, де матір мого співрозмовника Ніна Кирилівна очолила місцевий спиртовий завод.

Анатолій спочатку навчався в місцевій школі, а потім – у міській школі №8. Екстерном закінчив 11 клас і вступив на вечірнє відділення Кам’янець-Подільського загальнотехнічного факультету Київського автомобільно-дорожнього інституту. Працював на електромеханічному заводі, згодом – на консервному. 

Після служби в армії розпочав кар’єру з заводу «Електроприлад». Молодого й активного інженера помітили і запросили на посаду інструктора Кам’янець-Подільського райкому партії.

У червні 1975 року його обрали заступником голови райвиконкому з питань підготовки до затоплення водосховища Дністровської ГЕС і водночас головою районної комісії з оцінки будівель, споруд і насаджень у зоні затоплення.

Після навчання у Вищій партійній школі працював інструктором оргвідділу уже Хмельницького обкому партії, був куратором Дунаєвецької та Полонської районних партійних організацій. 

З 1980 року розпочався славутський період у житті Анатолія Роздобудька – він працював секретарем Славутського міському партії, брав участь у інтенсивній розбудові міста Славута, стояв у витоків будівництва Хмельницької АЕС біля тоді ще села Нетішин. У березні 1990 року його обрали головою виконкому Славутської міської ради. У квітні 1992 р. був призначений представником Президента України в Славутському районі. У 1994 році обраний на альтернативній основі головою Славутської районної ради. А в 1995 р. розпорядженням Президента призначений головою Славутської райдержадміністрації.

У серпні 2000 р. голова Хмельницької облдержадміністрації Віктор Лундишев запросив на той час депутата обласної ради Анатолія Роздобудька на посаду заступника голови ОДА з гуманітарних питань. Через п’ять років, залишивши назавжди державну службу, пристав на пропозицію професора, доктора історичних наук Лева Баженова і в 2008 році долучився до організаційної роботи в обласній спілці краєзнавців, 9 років пропрацювавши там відповідальним секретарем. 

Нині Анатолій Григорович активно працює над книгою свого роду. До слова, славутчани за багаторічну працю відзначили свого керманича, присвоївши у 2016 р. звання Почесний громадянин Славутського району.

СЛІД НА ЗЕМЛІ

– Анатолію Григоровичу, на Ваших очах зникали села й народжувалися міста. Ви без перебільшення людина – епоха. Період затоплення наш район пережив особливо болісно. Напевне, важко було тоді працювати?

– Безумовно. Майже 30 населених пунктів потрапили під повне чи часткове затоплення, понад 3,5 тисячі садиб. Ми займалися оцінкою вартості садиб, готували відповідні документи. Тоді за хорошу садибу держава давала максимум 5-6 тисяч карбованців, хоч вона коштувала набагато більше, а в середньому 2-3 тисячі. Зрозуміло, що людей це обурювало, а найбільше діставалося рядовим чиновникам. Пам’ятаю, у Студениці були надзвичайно складні збори, люди нас сварили, обзивали, врешті встали і пішли на знак протесту.

Проект будівництва Дністровської ГЕС був рекомендований з Москви за прикладом Дніпра. Це зараз розумієш, для чого все робилося, а колись партійні вказівки виконувалися миттєво й чітко. Тож, чи потрібно, щоб нами знову маніпулювали з Москви?

Славута і Нетішин закарбувалися в пам’яті своєрідним бумом економічного розвитку. Коли працював секретарем Славутського міському партії, відповідав за сфери будівництва і промисловості. Тоді якраз починалося будівництво Хмельницької АЕС, на якому практично доводилося днювати й ночувати. 20 років, які ми з дружиною Світланою Миколаївною прожили в Славуті, були сповнені різних подій.

У місті працювали заводи, фабрики, розвивалася соціальна інфраструктура, велося інтенсивне будівництво. Пам’ятаю, як за один рік ми здали в експлуатацію майже 10 тис. кв.м житла. Після проголошення незалежності України ми мали дуже великі надії на продовження розбудови в країні. Але цей шлях виявився напрочуд тернистим і, можливо, його варто було би починати не з того, а з питання: «Звідки ми і якого ми роду?».

– Саме воно спонукало Вас взятися за дослідження свого генеалогічного дерева?

– Можна і так сказати. На жаль, нас так виховували, що ми добре засвоїли історію, яка почалася після 1917 року, але ж, погодьтеся, вона була і раніше.
Ви бачили на фото, зроблених у 1912 році, моїх дідуся і бабусю, простих селян, які тоді працювали в маєтку біля Миколаєва в знаменитого автора книжки «Історія України-Руси» Миколи Аркаса. На світлинах закарбовані горді люди, з високо піднятою головою, непогано вбрані, і це при тому, що в них було семеро дітей.

Ось на фото прадід, він 1839 року народження. Родом із Чигиринського повіту. Тримаючи в руках знімок, важко просто його відставити в бік і забути. У голові крутяться думки: «Хто вони, мої пращури? Може, козацького роду?». До речі, в Зборівському реєстрі війська запорізького 1649 року, який нараховує 40 тисяч прізвищ, є чотири Роздобудьки, можливо, мої предки.

І я почав шукати. Одного разу в державному архіві Миколаївської області мені підказали подивитися «Ревизские сказки». Це не якісь казки, як можна було би подумати, а ревізійні списки людей податкового стану, надзвичайно цінне генеалогічне джерело. Ще одне – сповідальні відомості. Щороку перед Великоднем усі, починаючи з 7-річного віку, повинні пройти сповідь, і священики мали вести відповідні списки. Це був своєрідний перепис. 

Ревізійні списки по селу Косарі Чигиринського повіту, звідки мій рід, знайшов аж у державному архіві Київської області. Гортаю аркуші документу в пошуках родини, а серце так і калатає... Знав, що прадіда звали Тимо­фій, а Тимофіїв могло бути багато, як і Роздобудьків. Але в нього був брат Дем’ян, і це слугувало мені своєрідним паролем. Знайшов! Таке було відчуття, ніби побачення через кілька сотень літ...

Виявилося, що в прадіда було ще два брати Яків та Вакула і сестра Євдокія. Батька звали Никифор, а матір Єфросинія. Так і збирав про кожного з великої родини Роздобудьків по крихтах...

Найбільше відомостей було про сьоме покоління – мою матір, яка 18 років пропрацювала директором Довжоцького спиртзаводу, пройшла війну разом із сестрою. Троє з нашої родини загинули в боях. Сьогодні працюю над тим, аби упорядкувати книгу й, можливо, вона побачить світ. Дякую моїй дружині Світлані Миколаївні, що всіляко мене у цьому підтримує. До слова, з’ясувалося, що Ірен Роздобудько, відома українська письменниця, моя родичка.

ГОЛОВНЕ – НЕ ВТРАТИТИ

– Анатолію Григоровичу, цьогоріч ми відзначатимемо 27-му річницю з Дня Незалежності України. На Вашу думку, чи в правильному напрямку ми рухаємося?

– Якщо говорити взагалі за незалежність, то ми рухаємося правильно. Наші попередники також йшли цим шляхом, згадайте хоча би часи Богдана Хмельницького, Української революції 1917-1921 років, сюди ж можна додати ім’я Івана Мазепи, події Коліївщини 1768 року. Усі вони були заражені ідеєю свободи. Мої предки потрапили в Чигиринський повіт, край, де найпізніше з’явилося кріпацтво, можливо, теж шукаючи волі.

Але шлях до незалежності тернистий, не всі готові до труднощів. Не всі розуміють, що потрібно йти з гордо піднятою головою, а не схиляти її, щоб знову потрапити в чиєсь ярмо.

У період Української радянської соціалістичної республіки, коли заходила серйозна мова про українство, про розширення прав республіки, одразу з центру наступали чоботом. Згадайте хоча би того ж Стуса, його однодумців. Нещодавно пішов з життя легендарний Левко Лук’яненко. Усі вони говорили про більший обсяг незалежності, і їх одразу ж придушували. Я вже не кажу про Великий терор, Голодомор та інші репресії, які відібрали життя мільйонів українців.

Ми маємо самі господарювати на цій землі, щоб наші сусіди не вказували, що нам робити.

Дехто каже, що абсолютної незалежності немає. Так, немає, тому що люди існувати анархічно не можуть, вони повинні домовлятися про виконання певних правил – чи то європейської конвенції, чи світової угоди. Така залежність називається демократичною домовленістю. Так живе увесь цивілізований світ.

До 1795 року ми були в Європі у складі Речі Посполитої. І Польща була однією з демократичних країн. Після приходу Російської імперії люди сподівалися, що настане полегшення, але цього не відбулося. Як і нині його немає, бо імперські замашки продовжують діяти.

– За час незалежності Україна пережила два Майдани, дві Революції. Зрештою, під час однієї з них постраждали і Ви, позбувшись посади. Чи потрібно було все це, як гадаєте?

– Люди, які вийшли на майдан і виявили свій супротив, зробили правильно. Це дало нам можливість відчути себе українцями, справжньою нацією, а не якимись меншовартісними братами. Українці заявили, що вони самостійний народ, який хоче й надалі незалежності. На жаль, маємо великі жертви, непоправні втрати. Великодержавний шовінізм, який культивувався, продовжується в нашого північного сусіда й досі. Там видумують якісь мотиви, щоб тримати далі цю територію і народ у своїх руках. Але сьогодні все більше українців розуміє, що ми самостійні, і гордість за це в багатьох людей зростає.

– Свого часу Ви брали участь у багатьох історичних моментах і можете критично оцінювати ті чи інші процеси, які відбуваються нині в державі. На Вашу думку, реформа децентралізації, яка нині активно впроваджується, доцільна, чи це хибний шлях розвитку?

– У радянські часи все було регламентовано. Сільський голова відповідав за виконання планів у колгоспі, решту стратегічно важливих завдань за нього вирішували районні чи обласні органи. Сьогодні громаді передали низку управлінських функцій. І сільський голова має планувати розвиток, думати, як заробити кошти, як забезпечити життя громади. Це правильний крок, який дасть нам і прийдешньому поколінню можливість позбутися свідомості, що якийсь цар буде вказувати, що нам робити. Територіальна громада вирішує свої питання самостійно, нині увесь світ так живе.

– У День народження країни, що б Ви, як державотворець і краєзнавець, з великим досвідом і багажем знань, порадили українцям?

– Нині можна багато претензій пред’явити Президенту, Уряду, Верховній Раді. Ті недоліки, про які люди розмовляють, мають місце. Але підростає нове покоління, яке не зможе жити по-старому, розірве корупційні ланцюги і буде впроваджувати цивілізовані правила життя й економічної діяльності.

Безумовно велике випробування – це наступні вибори. Дай Боже, щоб ми на них не втратили свою незалежність і те, що здобули за останні роки, особливо в зовнішньо-політичному плані, адже сьогодні з Україною рахуються у всьому світі.

Тож мудрості нам у прийнятті рішень, щоб ми не збочилися на миттєві блага, а подумали про незалежність і її майбутнє. Зі святом незалежності, Україно!


Теги: людина епоха, Анатолій Роздобудько

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:








Інше

Качественные подставки для косметики из пластика. Смотреть в каталоге.
http://promplastic.com/content/29-podstavka-dlya-kosmetiki




Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.