Перейти на мобільну версію сайту


20.11.2015

І ЦЕ ГОВОРЮ ВАМ Я, СТАСІЙ

23 листопада 55 років з Дня народження відзначить корінний кам’янчанин з діда прадіда Олександр Стасій.
Він народився рівно через 100 років від Дня народження прадіда Василя Гречкосія, а його інший прадід, німець Василь Дракслер, свого часу переселився з Німеччини на Довжок і тут оселився. Він мав чималу силу, міг взяти з лісу дуб в оберемок і принести додому. Обійстя переходило від покоління до покоління. Там жив і дід Василь Стасій, а відому в той час крамницю він тримав, де був колишній магазин «Ювілейний».

Олександр Васильович прожив нелегке, але цікаве життя. На його долю випала афганська війна, бандитські 90-ті, служба в міліції.

Про міліцейську кар’єру хлопчина мріяв з дитинства. У школі він добре навчався, хоча мав непосидючий пацанський характер. Як кажуть, скрізь його вистачало. Навколишні поля, ліси, ставки - все дослідив. Як усі хлопчаки ганяв у футбол, любив порибалити, погратися у війнушки. Та, напевне, не вистачало хлопчині гострих відчуттів, бо часто казав бабусі: «От якби насправді повоювати!..».

АФГАНСЬКА СТОРІНКА


От і сталося, як напророкував. Після школи закінчив ПТУ №4 й отримав направлення на приладобудівний завод токарем, звідти його призвали в армію. Потрапив в елітні повітряно-десантні війська 66-ої десантно-штурмової бригади, що у Хирові Львівської області. Радів тоді безмежно. Але все було не так уже й безхмарно. Тоді радянську армію готували воювати в Афганістані, й підготовка йшла за скороченою програмою. Три срибки з літака, змінили Олександр Стасійдва полігони при підготовці - і через півтора місяці, в грудні 1979 року, вночі підняли по тривозі, веліли повністю зібрати все майно, навіть матраци, й рушили спочатку до Термеза, а потім переправили в Афганістан.

- До Термеза ми їхали спецешелоном (його називали «зеленого світла») 12 діб, там отримали озброєння й техніку, яка вирушила в Афган своїм ходом, а нас літаком переправили в Баграм, - розповідає Олекесандр Васильович. - Місяць якось протрималися, а там закінчився провіант і нам довелося самим добувати собі їжу. Ми тільки й чатували, коли прибуде якийсь літак, щоб піти на розвантаження й поцупити там щось поїсти. Якось вдалося вполювати ящик тушонки, а одного разу привезли курячі яйця й мене ще з кількома побратимами хлопці відрядили поживитися. Один із наших тільки набрав у шапку яєць, як хтось його по плечу - всі аж зомліли... А то молодесенький лейтенант підійшов і питає: «Що, хлопці, їсти хочете? То беріть ящик і йдіть».
Потім ми з ним подружилися. Знайомство, коли ми вже оселилися в Джалобаді, було досить яскравим. Усю ніч волав мулла, його так хотілося прибити!

Наша частина взяла участь у широкомасштабній операції, яка тривала 42 доби. Ми тоді стояли біля величезної водойми і, коли почалася операція, комбат повів нас у гори. Ми з боями пробиралися до пункту призначення. І уявіть собі, внизу температура плюс 60, а в горах йде сніг. Там ми нарвалися на засідку, тож довелося підніматися на три тисячі вгору. Рухалися в бік Пакистану. Вже на 35-ту добу всі були знесилені. Уявіть, таскати на собі близько 50 кг. Нас затиснули в ущелині, багатьох тоді було поранено й мене також. Гвинтокрилом нас переправили до Кабулу в армійський шпиталь. Щойно повернувся назад у підрозділ, як почалася епідемія жовтухи. Усіх, хто підхопив цю «радість», відправили в Ташкент на лікування, а вже звідти у свій підрозділ ніхто не повернувся. Мене направили в Кундуз разом зі ще кількома земляками, також туди потрапили хлопці з підрозділу, їх теж перекинули. Я пішов у розвідгрупу - а це постійні нічні виходи, бої...

Якось у районі Новобаду натрапили на караван зі зброєю. Бачемо вдалині три вогники. Наблизилися, а то йде «Волга», за нею - «Газон» і «Тойота». «Волгу» зупинили, а вона як вибухне! За нею - наступні дві автівки. І тут зав’язався бій, до ранку ми трималися...

Ще одного разу йшов у групі захоплення. Закинув кішку, поліз на мур, а там душман спить. Він перелякався і впав. Я інтуїтивно засунув руку під подушку, а там - пістолет. Добре, що він спросоння не встиг його вихопити...
Згодом ми їхали повз бахчу. Хлопці вирішили взяти кавунів, і раптом: «Шестдесят второй! Шестдесят второй! Прикрой». Кілька спалахів, я стрибнув у отвір БМП... Відкриваю очі - якась метушня, усі бігають, вибухи, а я все бачу, та не чую. Тоді мене добряче контузило й знову довелося зализувати рани... Вже згодом, коли йшов служити в міліцію, приховав цей факт.

Після першого поранення моїй мамі прийшов лист, у якому розшукують мене для вручення бойової медалі. Матуся перелякалася. А виявилося, що після шпиталю я опинився в іншому військовому підрозділі, а відзнака прийшла в попередній. Медаль я отримав вже коли повернувся зі служби.

У переддень дембеля, 14 листопада 1981 року, в Північному Кундузі вночі мали збиратися всі польові командири північного напрямку, і нас відправили в розвідку. Ми були у схованці, як бачимо трьох душманів. Узяли їх на приціл, а тут ще один на велосипеді й каже до них: «У хаті радянські солдати». Я афганську мову трішки знав і міг спілкуватися. Ми відкрили вогонь на знищення, щоб нас не викрили. Двоє із трьох загинули разом із велосипедистом, а один втік. Сутеніло. Нас, 48 бійців, оточили 200 душманів. Вони почали вимагати, щоб ми здалися, й вигукувати: «Геть вашого Леніна! ... партію, переходьте на наш бік!..».

40 хвилин бою, 18 магазинів з патронами, 3 гранати, а потім пішли хімічні гранати, заборонені міжнародною конвенцією... Був наказ триматися. Що з нашого боку, що з іхнього бійці втрачали свідомість від хімії. Та попри все ми відбилися без жодного двохсотого.

І от через 22,5 місяці, 16 листопада 1981 року, о 09:00, під марш «Слов’янки» разом зі ще чотирма кам’янчанами ми поїхали додому.

МІЛІЦЕЙСЬКА СТОРІНКА


Після служби в армії твердо вирішив йти вчитися на правоохоронця. І це виявилося досить складно, адже був Олександр Стасійнегласний наказ - афганців у міліцію не брати. І коли ти обурювався, казали: «Я тебе туди не посилав». Довелося йти водієм в автоколону. Навесні познайомився з красунею Ніною, вона тоді була студенткою сільгосптехнікуму, а вже 30 жовтня увнас було весілля. 1983 року народилася єдина донечка Леся, священик охрестив її Олександрою. І коли доньці виповнилося 16, вона отримала паспорт на ім’я Олександра. Нині вона працює у Чернівецькому бюро судової експертизи.

Моя Ніна Дем’янівна все життя пропрацювала на м’ясокомбінаті, пішла на заслужений відпочинок з посади начальника ковбасного цеху. У мене завжди був надійний тил, хоча мої дівчата мене вдама практично не бачили. Проте тепер я онукові Володі (5,5 роки) приділяю максимум часу.

Після АТП працював у міськводоканалі й за направленням трудового колективу пішов працювати в райвідділ міліції. Потім було навчання в школі міліції, а згодом працював дільничним інспектором міліції у Голосківській сільраді. На роботу мене приймав тодішній начальник райвідділу міліції Петро Тимофійович Басюк. Нині можу сказати, що робота дільничного досить важка, але школу пройшов справжню.

За розкриття резонансних злочинів я отримав приз у конкурсі на кращого дільничного, який започаткували в пам’ять героя Радянського Союзу Киргизова. Цей приз я мав отримати за будь-яку ціну. Чому? Коли в місті точилися запеклі бої з німецькими загарбниками, під час визволення міста загинув Киргизов на вулиці Ленінське шосе, що на Довжку. І тоді, в 44-му, моя бабуся захоронила його у себе на подвір’ї. До війни він як і я був дільничним інспектором у Читі. Згодом його тіло перепоховали. Але ще раніше до нас приїздили його родичі, друзі та земляки. Тоді в Кам’янці на нагородження зібрали 450 дільничих інспекторів і в присутності всіх генерал-лейтенент Колєсніков вручив мені відзнаку та премію в дві тисячі рублів.. Це була досить велика сума!  
Міліцейські будні були цікаві і складні водночас. Врізався в пам’ять ще один випадок. Старша жінка мешкала на одному подвір’ї з родиною брата. Напевне, головну скрипку розбрату грала його дружина. Вони гнобили бідну бабусю роками і безнаказано. Я на це не міг дивитися, попередив їх. Але результату не було, хоч брат трохи втихомирився, а його дружина продовжувала знущання. Не довго думаючи, я звернувся в парторганізацію, там пообіцяли владнати питання. Зібрали нас на нараду, а тут у кімнату заходить бабця з кошиком і питає в начальника, де голосківський дільничий. Я захолов. А начальник вже потирає руки, що дасть мені на горіхи. Бабця як почала дякувати і простягує кошик з яблуками та півоніями. Начальнику увірвалося, він почав мене поважати.

Ще пригадую один кумедний випадок. В Улянівці дядько гнав самогон, на нього заявила сусудка. Заходимо до нього, а він у підвалі сконструював самогонний апарат і налагодив виробництво, але попався на гарячому. Попросили його покликати декілька сусідів як понятих. Він пішов за ними, а я присів на стільчику біля печі. Уявіть картину: заходять поняті, а міліціонер підкладає у піч дрова. Хохма.

Але вже склали протокол, вилучили трьохлітрову банку для проведення експертизи і йдемо до машини. Господар доганяє нас, з-за пазухи виймає банку тушонки й каже: «Хлопці, візьміть ще тушонку на експертизу».  
Промайнув час, мене перевели на посаду оперуповноваженого ВДСБЕЗ, пізніше - начальника регіонального відділення міліції. На моїй пам’яті були буремні 90-ті, вбивство колег Мельника і Фошина. Тоді я й пішов працювати у ВБОЗ. 2002 року пішов на заслужений відпочинок.

Тепер маю повне право приділяти багато часу своїй родині. Ми постійно їздимо на море, у вихідні стараємося поїхати до доньки в Чернівці, аби наверстати втрачений час, бо маю на совісті борг перед ними.
І ще я дуже переживав, коли мою єдину доньку (а вона хірург за фахом) відправили на війну, тобто в зону АТО, бо що таке війна знаю на власній шкурі. Жодні питання політиків не варті людських жертв. І це говорю вам я, український патріот, міліціонер, батько і дід! Мої нащадки повинні жити в мирі і в цивілізованому суспільстві.

Теги: Олександр Стасій

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:








Меблі

Ексклюзивні вироби з акрилового та кварцового каменю Staron®, Radianz®:
кухонні стільниці, барні стійки, рецепції;
сходи, підвіконня, басейни
Та багато інших елементів інтер’єру за вашими побажаннями




Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.