Перейти на мобільну версію сайту


01.09.2020

ФАЙФУРА ІЗ СИВОРОГІВ

1.jpgЗа кілька днів для тисяч першокласників почнеться новий період їхнього життя – навчання в школі. Це їхній перший серйозний крок і перше випробування, коли їм дадуть можливість відчути себе трішечки дорослими і самостійними. Їх навчатимуть приймати перші власні рішення та допоможуть закласти фундамент знань, умінь і навичок, які їм будуть необхідні в майбутньому житті. І якими вони будуть залежатиме тепер не лише від батьків, а від людини, яка для багатьох з них стане другою мамою, другом, порадницею – це їхній перший вчитель. 

Якщо вчителів предметників за період навчання в школі не завжди всіх пам’ятають, то перший вчитель залишається в пам’яті назавжди. Напередодні дня знань хотілося б розказати про одну з таких – це вчитель  початкової школи Кам’янець-Подільського НВК №16 Ніна Григорівна Жилавська. Педагог, стаж якого 45 років. Вона завжди енергійна і усміхнена, запалена роботою та закохана у справу, якій присвятила все своє життя. 

Народилася Ніна Григорівна в дивовижному селі Дунаєвецького району Сивороги. Його назва походить від назви сірого каменю. Село має давню історію, тут навіть під час розкопок знайшли залишки давнього поселення. В свій час це село було дуже велике. Воно налічувало 1300 дворів. На жаль, зараз залишилося лише 200 людей. Прізвища людей тут теж були цікаві і незвичні, як от у Ніни Григорівни. Адже до одруження воно була - Файфура. Багато сотень років воно було єдине в Україні і тільки в Сиворогах. А історія його пов’язана з турецьким періодом в історії України. «Одна жінка виходила пораненого турка під час війни, в якого було прізвище Тайфур. Внаслідок асиміляції мови, воно стало Файфур. Таким от уже й залишається багато сотень років. Щоправда зараз воно є й в інших регіонах нашої держави», - каже Ніна Григорівна. А ще для неї рідне село і рідна хата – це  її місце на землі, де вона почувається в безпеці, набирається сил і енергії. 

- Ніно Григорівно, Ви пам’ятаєте, коли у Вас вперше виникло бажання стати вчителем початкової школи?
- Я дуже любила свою першу вчительку. Вона була дуже гарна, розумна, виважена людина з2.jpg дуже непростою долею. А ще для будь-якого села на той час професія педагога, представника сільської інтелігенції – це було щось особливе і недосяжне. Вона заклала мені перші ази знань і привила любов до навчання. В своїй рідній школі я провчилася на відмінно 8 років. А потім перейшла в 9 клас в школу в сусіднє село Миньківці. І саме там я вперше чітко усвідомила, ким я остаточно хочу стати по професії. Пам’ятаю, що часто себе бачила з журналом, хоча виникали думки бути і агрономом і журналістом. По закінченні 9 класу я разом з батьком поїхала подавати документи в Хмельницьке педагогічне училище. 

- Батьки підтримували Вас у виборі професії?
- Спочатку ні. Коли я приїхала додому після здачі документів, мене всі мої родичі, як то кажуть «пиляли». Говорили мені, що мені не потрібна така професія, що вона виснажує, змушує нервуватися. Радили мені передумати і вступати до медичного училища. Вважали, що ця професія спокійніша. А ще вони дуже переживали, що я в педагогічному училищі не здам одного іспиту – це музично-слухові данні. І тоді я не попаду ні в той ні в інший заклад. І я, наслухавшись їх поїхала наступного дня назад в Хмельницький за документами. Мене відправили до директора, який спитав причину того, що я передумала. Я йому й сказала, що не вмію співати. А він каже: «Вам що ведмідь на вухо наступив? Якщо ні, то я думаю Ви поступите». І документи мені не віддали. Я йду і плачу і зустрічаю по дорозі жінку, яку пам’ятатиму все життя. В неї було дуже яскраво виражені чорні очі, від яких я не могла відвести свій погляд. Крім того, що  вона мене назвала по імені, вона ще й сказала мені не забирати документи, бо в мене все буде добре. Хоча я бачила її перший і останній раз в житті.  Я рідко вірю в такі випадки, була дещо в шоці,  але саме через неї я тоді і передумала.

- Ніно Григорівно, що особливого Вам дало навчання в педучилищі. Можливо були якісь цікаві випадки?
- Насамперед, з абсолютною впевненістю можу сказати, що таку базу знань, яку нам давали тоді, порівняти ні з чим неможливо. Ми звідти виходили справжніми готовими педагогами. Наші викладачі дуже скурпульозно підходили до викладання всіх предметів. І, насправді, вчитися тоді було дуже важко. Але ми всі дуже старалися. От нещодавно в нас була зустріч випускників – 45 років як ми закінчили училище. Лише 3 з 11 чоловік змінили професію, а всі інші так і працюють вчителями початкової школи. 

Щодо цікавих випадків, то це, напевно, коли мені вперше дали баян в руки, а я його взяла не тим боком. Думаю ті, хто на це дивилися було дуже смішно. Але в мене вибору не було. Я мала навчитися грати, малювати. А ще не дуже любила трудове навчання – це дуже тонка робота з дітьми, яка вимагає великої уваги та відповідальності. Та я вивчилася, навіть була старостою 4 роки в своїй групі. Потім ще заочно навчалася на історичному факультеті. 

- Навчати дітей почали відразу після закінчення навчання?
3.jpg- Так, мене по відкріпленню направили в с.Пукляки Чемеровецького району. Але через путанину   з реєстрацією цього освітнього закладу мене офіційно не могли взяти на роботу. В ситуацію втрутився мій чоловік, тому що я на той момент вже була одружена, і я попадаю на роботу в школу в с.Княжпіль. Добиратися туди пішки треба було 5 км через поле, але мені було байдуже. Я хотіла викладати. Там мені дали 4-й клас групу продовженого дня. Цих дітей, хоча їх було небагато,  я запам’ятала тим, що вони не могли нормально додавати і відміняти великі цифри. Рівень знань був дуже на низькому рівні. І я не могла з цим змиритися. Зараз мені дуже соромно, але я на них тоді так репетувала, що стіни тряслися. Чоловік мій не раз мені за це робив зауваження. Лише згодом я змінилася, коли народила власних дітей – дочку і сина. 4-й клас я так і не випустила, тому що в лютому пішла в декретну відпустку, а після виходу з неї я пішла працювати в школі вже с.Голосків. 

- А чому Голосків? Це ж з Княжполем зовсім інші напрямки?
- Ми з чоловіком там жили. Але поки я туди потрапила на роботу, я збила всі пороги в районному відділі освіти. Справа в тому, що мій чоловік викладав там музику і вирішив піти. Заміну йому знайти не могли. От директор школи і категорично заявив, що  мене в школу на роботу через це не візьме. Але я так, напевно, замучила всіх своїми проханнями, що на роботу мене все таки взяли. Там я пропрацювала на групі продовженого дня 7 років. І вже в 1983 році почала навчати в ЗОШ№16, де я працюю і по сьогодні.

- Ніно Григорівно, бути вчителем початкової школи доволі непросто. Діти маленькі, різні, кожний потребує окремої уваги. Як Вам вдається організувати їх під час навчального процесу і дозвілля і хто для Вас взагалі діти?
- Насамперед діти для мене всі однакові і вони це знають. Це ж саме я говорю їх батькам. Вони всі – наші! Немає бути когось окремо, тому що навчання не буде як відповідно і знань. Дітей треба чути, розуміти, поважати їхню думку. А ще, щоб дати якісну освіту, потрібно дуже любити свою професію і жити нею. Я пам’ятаю був такий період, коли місяцями ми не отримували заробітної плати. Кожний був вимушений хоч якось виживати. Дехто тоді професію залишив, але я і пончиками на базарі торгувала, їздила за товарами в Білорусію, Польщу. Та навіть думки в мене не виникало, що я колись не буду вчити.

- З кожним роком діти стають все складніші і складніші, змінюється підхід до навчання, методика викладання. Вам з ними не важко?
- Абсолютно ні. Є, звичайно, певні моменти, коли хочеться опустити руки. Але це не про мене. По – перше, в мене є по відношенню до дітей своє визначення. Кожна дитина – це окремий індивідуальний світ, а по-друге я звикла їх всіх жаліти. Навіть самих бешкетливих. 

- Ніно Григорівно, чи є такі діти, які Вам найбільше запам’яталися в житті?
- Вони всі цікаві по-своєму. Так, щоб одразу згадати… Був в мене такий учень Віталій, якому вже 40 років. Він мене страшно ненавидів. Скільки я його батьків просила перевести в інший клас, але вони не хотіли. Так він і довчився. В Голоскові був хлопчина, який страшенно непосидючий. Для того, щоб він нормально висидів урок, я його заставляла бігати прибрати папірці до пам’ятника і назад. Він так втомлювавс, поки бігав взад-вперед, що міг один урок висидіти. Пригадується мені одна дівчинка, яку батьки заборонили приймати в піонери за релігійною мотивацією. А на той час це було неприпустимо. Тож приходилося проводити роз’яснювальну роботу і з батьками і з нею. А ще пам’ятаю один клас дітей, які всі були захоплені математикою. Всі 32 чоловіки і руки всі тягнули відповідати. Багато є чого згадувати за такий чималий викладацький стаж.

- Чи виникають труднощі в навчання зараз і як Ви їх долаєте?
- Труднощі є завжди в будь-який період. Життя змінюється, і навколо нього все теж. Зараз дуже важка шкільна навчальна програма. Я вважаю, що в ній багато зайвого. Для того, щоб дітки розуміли і засвоювали матеріал, їм повинно бути цікаво і наближено до життя. Зараз цього мало. Приходиться прилаштовуватися як педагогу. Вже 2 роки як в школах є інклюзивне навчання. В мене таких діток в класі 6. До них теж треба знайти свій підхід і іншим пояснити, що вони так саме хочуть здобувати знання. Непросто доволі, але ми справляємося. Роблю батьківські збори як відкриті тематичні уроки. Тоді батьки самі бачать рівень знань своїх дітей. Є тонкі грані в організаційно-виховній роботі. Це, до прикладу, якщо дитина живе з одним з батьків. Хтось розлучений, в когось мама чи тато помер. І, коли проводиш такі тематичні свята як 8 березня, день армії, день матері, потрібно на стільки все продумати, щоб вони не відчували дискомфорту. Тут вчитель має бути 100% психологом. А взагалі кожний новий клас – це окремий відрізок життя. Я їх всіх люблю.

- Ніно Григорівно, а молоді спеціалісти часто звертаються до Вас за порадою. Все таки Ви маєте стільки років стажу?
- Так звертаються, звичайно. Як і я колись зверталася. Так має бути і так правильно.

- Молодим спеціалістам, що зазвичай бажаєте?
- Сили, здоров’я і терпіння!

- Коли випускаєте своїх четвертокласників?
- Щоб не зловживали нецензурною лексикою, поважали і цінували батьків і щоб були просто добрими людьми. Вислів, за яким я живу по житті і бажаю завжди всім: «Якщо людина добра, то в неї все буде добре. Рано чи пізно, в свій час, але добре!».

- Цього року чого би Ви побажали малюкам, які йдуть в перший клас?
- Здоров’я – це головне зараз. А ще завжди бути українцями! Я – націоналістка, патріотка. Для мене Україна – найкраща країна в світі. Вчу любові до неї не лише своїх учнів, а й всіх, хто мене оточує! 


Теги: Ніна Жилавська, вчитель

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:










Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.