Перейти на мобільну версію сайту


21.06.2020

ДЕ БИ НЕ ПРАЦЮВАВ, ЗАВЖДИ "НА ВІДМІННО"

Цей рік показав, наскільки важливі люди в білих халатах. Під час пандемії коронавірусу саме вони були на передовій у боротьбі з досі невідомою хворобою. Чи легко їм було щодня ризикувати? Звісно, ні. Чи розуміли всю відповідальність? Безумовно. Але щодня йшли на роботу, аби рятувати людські життя. 

Професія медика - це не тільки порятунок, це щоденна самовіддача, це підтримка людей 24/7. І той, хто горить роботою, уже не може жити по-іншому. Саме до такої когорти належить відомий на Кам'янеччині хірург, лікар за покликом серця, справжній керівник та лідер Яків Цуглевич. Якова Миколайовича зайвий раз представляти не варто. На Кам'янеччині його знають як прекрасного хірурга, дбайливого лікаря Центральної районної лікарні. Його знає і вся Хмельниччина, адже впродовж декількох років очолював департамент охорони здоров'я Хмельницької облдержадміністрації, а нині він є директором Хмельницької обласної лікарні. 

Він і справді горить роботою. І це "горіння" проявляється у всьому, за що би не брався заслужений лікар України - медицина, громадська робота, благодійництво. Тож не випадково, що саме Яків Цуглевич став першим героєм нашого проєкту "Справжній чоловік", бо без перебільшення він таки справжній у всьому.  

Дитинство Якова Цуглевича промайнуло в селі Антонівка Чемеровецького району, шкільні роки - в Смотричі Дунаєвецького, студентські - в Івано-Франківську, а досвіду робочого набирався у Кам'янці-Подільському. У родині медиків не було, але хлопець знав, що стане хірургом.  

У МЕДИЦИНІ ТРЕБА ЙТИ В НОГУ З ЧАСОМ

- У тата був товариш, хірург Анатолій Васильович Горішний, - пригадує Яків Миколайович. - Він працював у Смотричі, я до нього частенько бігав. Уже з сьомого класу він мене брав дивитися на операції, тож інакше як хірургом я і не мріяв стати. Що сказати: потужний хірург, особистість, працював завідувачем хірургічного відділення в Смотрицькій лікарні. 
Після закінчення школи ми переїхали до Кам'янця-Подільського, батьки тут купили будинок. Перший рік вступав до Чернівецького медінституту, і не вступив. Тож довелося рік пропрацював з батьком в заготконторі, додатково вчитися та готуватися до іспитів. І вже наступного 1976 року вступив до Івано-Франківського медичного інституту. 1983 року закінчив навчання. Інтернатуру проходив у Кам'янець-Подільській лікарні ім.Леніна. На той час це був дуже потужний заклад, в якому працювало чимало спеціалістів. Потужні лікарі-хірурги працювали і в районній лікарні - Фіш, Павленко, Білега.  

- Якове Миколайовичу, для того, щоб стати висококласним хірургом, однієї університетської бази недостатньо. Що має бути основою для того, щоб стати професіоналом своєї справи? 

- У медицині треба все знати. Хірургія - це мистецтво, але техніку відпрацьовувати потрібно. Пощастило, що лікарі тоді ділилися досвідом. На інтернатурі вже через тиждень мені давали зашити рану. Під керівництвом, до речі, Дмитра Васильянова, зробив перший апендицит.  
Дуже добре знав урологію, навіть кілька місяців на інтернатурі працював. Хотів бути урологом, але не було місця. Тож пішов працювати в районну лікарню, вона ще тоді знаходилася на Підзамчі. Там було півставки хірурга і півставки медичного статиста. Так навчився писати всю медичну документацію. 

- Майже 20 років ви пропрацювали хірургом у Центральній районній лікарні, після чого два роки були завідувачем хірургічним відділенням, а згодом очолили увесь медичний заклад. Не важко було професію лікаря змінювати на посаду управлінця? 

- Ні, я пройшов серйозну кадрову школу. Колектив був такий, що як бралися за якусь справу, ніхто не стояв осторонь. Коли районна лікарня переїхала з Підзамча на нинішнє місце, робили ремонти самі - заливали підлоги, робили операційні. Тоді багато було операцій. Як я прийшов на роботу, в районі було 120 тисяч населення, хірургічне і травматологічне відділення були об'єднані. В районній лікарні з'явився перший УЗД-апарат, рентген-апарат. 

Коли очолив хірургічне відділення, ми перші в області впровадили малоінвазивну хірургію. Головою РДА тоді був В'ячеслав Дубицький, нам допомогли аграрії, і ми купили перший лапароскоп. Коли керував Аркадій Флаксемберг, районна лікарня була дуже потужною (до речі, ці темпи вона не збавляє і досі). Ми одні з перших зробили реанімацію. 

- Як головний лікар Центральної районної лікарні, пишаєтеся тим, що залишили після себе? 

- Так. У першу чергу, це колектив - відповідальні, високопрофесійні спеціалісти. Лікарня завжди була на високому рівні. Не відстає від неї і поліклініка, сучасна, з гарним ремонтом. Ми зберегли пананатомічну службу, постійно працювали над тим, щоб оновлювати матеріально-технічну базу.  

- З містом була конкуренція? 

- Хіба що в тому, куди хворий має йти. Але як у місті, так і в районі вистачає потужних спеціалістів. Зараз, думаю, ці заклади знаходяться на одному рівні.  

Щоб знати, чи якісна медицина, треба подивитися, чи викликають обласних спеціалістів на якісь складні випадки. У Кам'янці це може бути один-два рази на рік. А до прикладу, в Стару Синяву, Білогір'я чи Нову Ушицю лікарі через день виїжджають. На жаль, немає спеціалістів. Кадровий голод сьогодні дуже відчутний. Медична реформа розділила лікарів первинного і вторинного рівнів. Якщо, наприклад, лікар первинки може отримувати і 25 тисяч зарплати, то хірург на вторинці отримує до 4 тисяч. Зрозуміло, що йде відтік кадрів, люди шукають де краще. Середній медичний персонал взагалі виїжджає за кордон. Ще рік-два, якщо ми нічого не будемо робити, то можемо зіштовхнутися з проблемою нестачі професійних кадрів. 

- Медична реформа взагалі оголила чимало проблем, особливо на вторинному рівні. Нині тільки й розмов, що про закриття лікарень. Ось минулого тижня районні депутати вкотре обговорювали питання щодо закриття номерних лікарень - Орининської та Староушицької. Що думаєте з цього приводу? 

- Якщо від Оринина до районної лікарні 18 км більш-менш нормальної дороги, то закрити Стару Ушицю - це катастрофа. Староушицький напрямок категорично не можна залишати без медичної допомоги. Хірург та гінеколог там мають бути обов'язково. Не дай Боже якийсь нещасний чи екстрений випадок, хворого до райлікарні просто не довезуть - жахлива дорога, відстань у 47 км. По всім нормативам цю лікарню ніяк не можна закривати. У Старій Ушиці треба залишити хоча би 15 ліжок та дві швидкі допомоги. Але при цьому там мають бути відповідні спеціалісти та обладнання. 

Коли я тільки починав працювати, в номерних лікарнях функціонували хірургічні відділення - в Оринині, Старій Ушиці та Жванці по 45 ліжок. Було вісім дільничних лікарень, 10 амбулаторій, 86 ФАПів, дуже розвинена мережа медичних закладів. Медицина була доступною. 

- По реформі медичні заклади, особливо вторинного рівня, повинні на себе заробляти. Як може заробити, приміром, Староушицька лікарня, якщо кількість населення з кожним роком зменшується? 

- Заробляти, погоджуюся. Але на первинну та екстрену медичну допомогу держава дає гроші. За реформою, малопотужні лікарні вторинного рівня, які уклали мало пакетів надання допомоги з НСЗУ, фінансово малоспроможні. По суті їм повинні допомагати місцеві ради і громади. Але ця модель трансформації, яку запропонувала ще Уляна Супрун, досить хитка. Тож поки що закриття призупинено. 

Ну, неможливо сьогодні скоротити по Україні в такій кількості туберкульозні заклади, тому що через 2-3 роки ми будемо мати таку ж ситуацію з туберкульозом, як сьогодні з коронавірусом. Також на 50% мали бути скорочені психіатричні заклади. Але куди діти цих хворих? На вулицю їх не виженеш. Мають бути якісь медико-соціальні заклади. Законодавчо також потрібно грамотно перерозподіляти кошти між закладами вторинного та третинного рівнів.

На жаль, вже скоро 30 років, як медицина недофінансовується. Сьогодні складно обновити медичне обладнання, забезпечити заклади всіма витратними матеріалами. На медицині вже стільки експериментів ставили, що не зрозуміло, як вона ще досі виживає. 

- Якове Миколайовичу, робота в департаменті охорони здоров'я Хмельницької ОДА суттєво відрізняється від посади керівника медзакладу - більші об'єми, більше проблем, які потрібно вирішити. Наскільки важливо бути адміністратором і господарем у медицині? 

- Це все повинно бути об'єднане. Коли я сюди прийшов, не знав так багато. Але завдяки цій роботі познайомився з багатьма прекрасними людьми, професіоналами своєї справи. У перший рік декількох керівників замінили молодими, які хотіли і робили все для того, щоб заклади, які вони очолюють, розвивалися. Це Старокостянтинів, Волочиськ, Кам'янець-Подільський, Красилів, Віньківці. Лікарні отримали нове дихання. 

- Є така теза, що потрібно вливати нову кров. Вона справедлива? 

- Думаю, в період перетворень - так. Зараз медицина - це не тільки надання послуг. Сьогодні керівник медзакладу повинен бути і адміністратором, і організатором, володіти сучасними методами комунікації та наперед бачити розвиток закладу, які відділення мають бути в пріоритеті та на чому лікарня має заробляти. Ті головні лікарі, які працювали і створили матеріально-технічну базу та мають потужний колектив, у нових умовах будуть заробляти не тільки на виживання, а й на розвиток. 

- За роки роботи в департаменті чим із зробленого пишаєтеся? 

- За 5,5 років пройшла дуже серйозна модернізація медичних закладів. Були реалізовані державні програми, зокрема щодо будівництва амбулаторій загальної практики - сімейної медицини. Ми повністю переробили екстрену медичну допомогу, сьогодні маємо три станції та 29 пунктів швидкої допомоги. Система розроблена так, що доїзд по області від населеного пункту до медзакладу складає приблизно 20 хв, у містах цей інтервал становить 8-9 хвилин. Ще б дороги були відповідні. Екстрена медична допомога повністю забезпечена лікарськими препаратами, але сьогодні ця служба потребує нових автомобілів. 

Щодо первинної медичної допомоги, то вважаю цей етап реформи найуспішнішим. На первинку були виділені значні кошти, тому є результат, і його відчули люди, які вже звикли звертатися до сімейного лікаря, а той, у свою чергу, цікавиться здоров'ям своїх пацієнтів, адже отримує гроші залежно від кількості підписаних декларацій. Позитив у цьому є: лікар націлений на профілактику. 

Успішно діє програма "Доступні ліки", завдяки якій на 5-7% зменшилася кількість інсультів. Узагалі я прихильник страхової медицини. Її абсолютно не потрібно боятися. Мають бути відповідні зміни до Конституції, і не треба людей обманювати безплатною медициною. Страхова медицина перевірена у всьому світі. Люди не повинні думати, що їм робити, коли захворіють, а медики, які рятують життя, не мають жити на жебрацьку зарплату.  

- Якове Миколайовичу, після впровадження з квітня цього року вторинного рівня надання медичної допомоги Хмельницька обласна лікарня за рівнем фінансування увійшла в ТОП-5 медичних закладів по Україні. Такий результат тішить? 

- Це була продумана робота всього колективу, ми до цього готувалися, на це націлював своїх колег. Говорив, що потрібні відділення екстреної невідкладної допомоги, які держава буде 100% фінансувати. Багато лікарень їх зробили, в тому числі й наша районна лікарня.  
Пріоритетними напрямками нині залишаються  пологи, серцево-судинні захворювання. Лікарні, які мають ці пакети, отримують відповідне фінансування. Обласна лікарня надає допомогу за 14 пакетами. Коштів нам достатньо, хоч на розвиток їх не вистачає. Тому сьогодні думаємо, як заповнити прогалину в цьому напрямку. 

- Що плануєте зробити в обласній лікарні? 

- О, планів, як завжди, багато. Скрізь потрібен капітальний ремонт, окрім перинатального центру, який готовий на 100%. Необхідні великі капіталовкладення, тож беремо участь у різних проєктах від ДФРР, залучаємо спонсорів. Потрохи закупляємо нове обладнання, осучаснюємо приміщення, облаштовуємо територію.  Наразі відновлене планове оперативне втручання, плануємо до кінця року зайнятися трансплантологією, будемо робити трансплантацію нирок. Відкриваємо лор-відділення, робимо реконструкцію інсультного центру, працюємо над тим, щоб будь-який житель області 24/7 отримав екстрену медичну допомогу. Запускаємо торакальну та пластичну хірургії. 

З досягнень - ми маємо найкращу програму кодування в області. Все автоматизоване, знаємо який пацієнт яку таблетку сьогодні приймав. Вважаю, що треба йти в ногу з часом, навіть працювати на випередження, тоді буде результат. 

- Напередодні Дня медичного працівника що побажаєте колегам? 

- Напевно немає людини, яка змогла б у своєму житті обійтися без допомоги лікаря. Це професія, яка рятує. Тож бажаю колегам тільки шани від людей, легкої роботи, гідної зарплати, миру над головами, затишку в сім'ях, невичерпної енергії. Любіть справу, якій присвятили життя. Успіхів, натхнення та всіляких гараздів!   

МЕНІ ЛЕГКО КОМУНІКУВАТИ

- Якове Миколайовичу, найяскравіший спогад дитинства пам'ятаєте?

- Напевне все, що пов'язане з спортом. Грали у футбол, взимку - в хокей. Самі ключки робили з вишні, лижі - також самі. Хтось багатший, то купляли. А ще - доводилося в школу ходити пішки за п'ять кілометрів. Не завжди автобуси йшли, але прогулювати не вдавалося, батько за цим строго слідкував. В Антонівці була тільки початкова школа: перший клас займався з третім, а другий з четвертим, то ми вже в другому класі знали, що в четвертому робиться (сміється). Залишалося тільки повторити.

- Батьки заставляли до роботи?

- В селі всі діти працюють. Треба було корову пасти, щось принести їй на вечір їсти. Але все одно вистачало часу на спорт.

- У Вашій сім'ї хто був головний - тато чи мама?
- Тато.

- А Ви були татів чи мамин?

- Я - татів.

- Важко було вчитися?

- Ні, мені легко все вдавалося, особливо хімія, фізика, біологія.

- Зі студентських років найяскравіші спогади які?

- Усі спогади тільки приємні. У нас була класна група, ми були дуже дружні, і досі їздимо на зустрічі випускників. Якби не вступив в Івано-Франківський медінститут, не познайомився б зі своєю дружиною Дзвениславою. Ми п'ять років сиділи за однією партою в інституті, тож мали час добре вивчити одне одного. Все почалося з дружби. Дзвенислава була круглою відмінницею, серйозною, відповідальною, а ще дуже скромною. Цим, певно, й причарувала мене.

- До речі, не важко двом людям і активним, і лідерам, вживатися в одній хаті? 

- Ні. Ми з Дзвениславою не мали часу конфліктувати. В молоді роки жили так, що вона з чергування, а я на чергування, і навпаки. У нас діти виросли або в машині, або по сусідах. Вже кілька років живемо на два міста: рідко бачимося, більше цінуємо час, проведений в родинному колі.

- Чим смачним дивує дружина. Узагалі, які страви полюбляє Яків Цуглевич?

- Борщ і вареники з сиром та бебешками. Моя мама робила такі вареники, щоб три з'їв і наївся. А теща, вони ж з Коломиї, частувала їхніми традиційними стравами - баношем з сиром і шкварками та книдликами. Стабільно є налисники, вони в нас з хати не виходять.

- Коли сильна втома як рятуєтеся?

- Або активним відпочинком. Люблю водний спорт, закоханий у Дністер, маю катер, скутер, водні лижі. Взимку катаюся на гірських лижах. Коли переїхав у Хмельницький, обійшов його увесь пішки. За день проходив 5-10 км. Йдеш, багато думаєш, як правильно зробити. Так і місто вивчив. Хоча іноді треба пасивний відпочинок - впасти на диван і кілька годин не вставати.

- Рішення легко приймаєте?

- Ніколи не приймав рішення, не продумавши його до кінця і не порадившись з колегами - молодшими чи старшими, не важливо, головне професійним, які знають і розуміють про що говорять.

- Думка колективу для Вас важлива?

- Завжди в пріоритеті. Має бути декілька поглядів на ситуацію, а я маю знати всі, щоб взяти за себе відповідальністю за прийняте рішення.

- Вас легко вивести з себе?

- Ні, я не запальний. Більше в собі переношу емоції. Завжди знаходжу компроміс, узагалі мені легко комунікувати з людьми.

- На жаль, трапляється, що люди помирають на операційному столі. Як вдається це пережити?

- Важко. Без перебільшення, кожна смерть проходить через серце лікаря. До цього звикнути неможливо.

- У чоловічу дружбу вірите?

- Звичайно, маю багато друзів, але всіх їх не варто перераховувати, щоб хтось не образився, якщо забуду (сміється). Друзі - це підтримка, як і сім'я.

- Колись під час інтерв'ю Ваша дружина розповідала, що ви всім селом ходили колядувати, щоб побудувати церкву на Жовтневому.

- Це правда. Збиралися, дружили і дружимо, є якась підтримка, розуміння. Це ж добре. Жовтневе - специфічне село, корінних жителів там мало, більше приїжджих, які купили ділянку, побудувалися і вже потім стали місцевими. Щось схоже і з Кам'янцем, з яких тільки селян він не складається. Це вже потім вони стають кам'янчанами, як і я свого часу.

- Сьогодні Ви більше кам'янчанин чи хмельничанин?

- Ні-ні, кам'янчанин! Хоч хмельницький за останніх п'ять років став дуже цікавим, багато інфраструктури нової з'явилося, соціальних послуг. Але все одно завжди хочеться їхати додому.

- Якове Миколайовичу, окрім медицини, Ви ще займаєтеся громадською роботою. Свого часу були депутатом Слобідсько-Кульчієвецької сільської ради, двічі - районної ради і нині - обласної ради. Депутатство для Вас - це що?

- Це можливість озвучити проблеми галузі, отримати фінансування, звернути на увагу на проблеми людей. Якщо ти живеш, то потрібно допомагати. Можливо, це банально звучить, але, наприклад, я люблю спорт, підтримую футбольну команду в Великій Слободі. Звичайно, це можна робити і без депутатства. Але легше говорити тоді, коли тебе 100-відсотково почують. Депутатів поки ще чують.

- Під час нинішньої епідемії коронавірусу телефон, напевне, був червоний від дзвінків?

- Це точно. Але по-іншому ніяк. Медики опинилися на передовій, не знали як лікувати, не були забезпечені необхідним. Але, на щастя, нас підтримували всі - дарували костюми, маски, деззасоби. Ми щодня дезінфікували територію, з цим допоміг Валерій Гордійчук. Закупили ще один апарат для проведення тестів.
Сьогодні вже легше, знаємо як лікувати. Але Кам'янець, на мою думку, зарано розслабився. Тож тому й такі наслідки маємо сьогодні.

- Якове Миколайовичу, Ви людина системи?

- Скоріше послідовності і виваженості у всьому. Не люблю поспіху, як і поспішних рішень.

- Формула успіху Якова Цуглевича яка?

- Працювати на результат.

Теги: Яків Цуглевич, #СправжнійЧоловік

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:










Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.