Перейти на мобільну версію сайту


05.09.2014

БОГДАНІВСЬКА СТЕЖИНА

60 років тому в маленькому латвійському селі Лаузеніки, в простій сім’ї Богданових, народився хлопчик на ім’я Микола.
У ті радянські часи його батько Василь Олексійович потрапив на військову службу у Кам’янець-Подільську пограншколу, яка базувалася на тому місці, де згодом стояв понтонний полк. Тут солдат Богданов закохався у Тетяну, працівницю тютюнової фабрики, за якийсь час молодята DSC_0246.JPGпобралися.
Після строкової служби родина Богданових повертається у Латвію. Саме там, 9 вересня 1954 року, в них народився син Микола. Два роки родина прожила в Прибалтиці, а потім повернулася в Україну, на Батьківщину матері Тетяни.
Уже тут, у 1960 році, в них народидилася донечка Майя. Батько працював теслею в РСУ, а мати повернулася на тютюнову фабрику і там пропрацювала аж до пенсії.
На жаль, батьки рано пішли з життя, але це не зламало Миколу Васильовича. Він постійно в трудах, щось вигадує, до чогось тяжіє, комусь допомагає і намагається дбати за тих, хто цього потребує.
Добра, чесна, чуйна людина, підприємець, депутут райради Микола Богданов розпочинав свій трудовий шлях з водія АТП-2232.
- У ті часи в нас простоїв не було, - розповідає Микола Васильович. - Були постійні відрядждення по всьому Радянському Союзі. Найбільше я любив маршрут на Ленінград. Уявіть, через півсоюзу їхав - Брест, Рига, Псков. Особливо чітко й гарно було в прибалтійських республіках, але ніде не було видно міліції. Одного разу я запитав у батькового брата: «А де ж ваша ДАІ? Її ніде не видно». А він мені у відповідь: «А навіщо нам ДАІ на кожному кроці, якщо у нас встановлені світлофори? Інколи, лише в свята, коли збирається багато людей, то можна побачити дівчину-регулювальника».
Після Прибалтики за кілька сотен кілометрів починається Росія, і там - гуляй душа. У той час був підйом економіки, наші підприємства були тісно пов’язані з усіма союзними республіками. З кабельного заводу продукцію постійно доправляли в Тольятті. Найдальший мій щлях - це був Курган і Дербент (Дагестан). До речі, там у нас виник казус. Ми взялися грати у футбол проти аварців і лезгінів та виграли у них, але їх це так образило, що ми ледве ноги винесли.
Коли перевозили з Махачкали устаткування у Вінницю, то були здивовані - на заводі робітничими IMG_7160.JPGпрофесіями зайняті винятково жінки, а начальниками у них були такі дородні чоловіки. Уже з Москви додому мчали мов на крилах - завантажуєш два баки пального і за добу ти вже в потрібному місці.     
- Миколо Васильвичу, розкажіть про своє дитинство.
- Дитинство було добре, щасливе. Навчався я в четвертій школі на Руських фільварках. З ранку до ночі ганяли з хлопцями у футбол на тому спортмайданчику, що нещодавно відкрився, на розі вулиць Шевченка та Франка. А вже коли навчався в сьомому класі, в місті здали в експлуатацію дитячо-юнацьку спортивну школу №1. Мене помітив відомий тренер з футболу Ігор Сапешко і запросив у секцію. Це була така честь для мене!
Я брав участь у складі футбольної команди в першостях міста, району, області. Наша команда тренувалася в десятій школі, бо нам не вистачало місця в ДЮСШ. Там тоді було дуже багато різноманітних секцій. А в десятій школі був на той час досить пристойний спортивний зал.
- Чому не пішли футбольною стежиною?
- У футбол можна грати скрізь, не важливо, яку професію ти обрав у житті. У той час футболом особливо не можна було заробити, а я чоловік, який знав, що сім’ю потрібно забезпечувати, тому й пішов працювати шофером в автоколону. Перед цим відслужив у армії, службу проходив у Новоград-Волинському полку 4-ої танкової армії. Якби той полк і не тільки його зуміли донині зберегти, то не було б сьогодні таких проблем на сході. Тоді армія була на висоті.
Після служби у війську пішов навчатися на водія в ДОСААФ, а згодом працював водієм автоколони. Заочно закінчив будівельний технікум, і через 8 років сумлінної праці трудовий IMG_7172.JPGколектив направив мене на роботу в ДАІ. Цій службі віддав аж 14 років життя. 10 років пропрацював державтоінспектором у Кам’янець-Подільському районі (тоді на весь район було 4 інспектори - прим.Авт.) і 4 роки - в Чемеровецькому. Працюючи в Державтоінспекції, одночасно навчався на факультеті механізації сільгоспінституту.
- Напевне, добряче запам’яталися буремні дев’яності? Тоді ж на дорогах також коївся справжнісінький «безпредел»?
- Як скрізь, так і в нас. Всіляке бувало. Але через мене ніхто в тюрму не сів.
- А чому Ви пішли з ДАІ?
- Вичерпався. Вирішив працювати сам на себе.
- Ви стали підприємцем?
- Спочатку став приватним підприємцем, займався продажем дріжджів, потім заснував фермерське господарство «Левада».
Мав в оренді трохи землі, сіяв зернові та вирощував свині. Але через кілька років, буквально за одну мить ціни на м’ясо різко впали, і я потерпів величезні збитки. Уявіть собі, щодня нагодувати 350 голів! Це лише скільки каші потрібно наварити? Тому без підтримки держави нині фермеру ніяк не вижити. І це повинні бути не порожні обіцянки, а справжні дії.
Одного разу вже обіцяли дотації, але я їх і досі не отримав. Тепер уже й не обіцяють. Нас, містечкових фермерів, нині поглинають монстри, які мають багато землі, збирають багато збіжжжя, утримують величезні ферми. А ми - це так, як колись на заводі «Електрон» був цех ширпотребу, який випускав значки «Ну, постривай!». Так, звичайно, не повинно бути, держава має надавати допомогу виробникам, особливо сільськогосподарським. Нині ціна на м’ясо пристойна і за чотири місяці можна підростити свиней, але хто хоче ризикувати?
Після «прольоту» зі свиньми почав вирощувати бичків. Та за якийсь час зрозумів, що і ця справа не дуже вигідна. Намагався займатися курми - не пішло. Розпочав вирощувати гриби, зробив замкнутий цикл виробництва.
Сьогодні маю декілька кіосків «Блини по-царськи». У млинці йде грибна начинка, а також м’ясна зі свиней власного вирощування. Нині займаюся продажем дріжджів, маю невеличке поголів’я свиней, але, на жаль, немає стабільності. Уявіть собі, йде збирання врожаю, а грис вже пропонують за скаженими цінами - 1 грн. 50 коп.
- У Вас великий колектив працює на підприємстві?
- Ні. У мене працює чотири найманих особи і власне родина.
- Із футболом уже зав’язали?
- Я вже давно не граю у футбол, але коли було трішки легше працювати, то разом із Довжоцьким IMG_7180.JPGспиртзаводом утримував футбольну команду «Левада». Ми обладнали для гравців гарне футбольне поле, закупили спортивну форму, допомагали команді з виїздами на змагання.  
- Знаю, що Ви любите техніку.
- Це правда. До автомобілів ставлюся дуже дбайливо, тому вони мені служать вірою й правдою. За життя мав два «Жигулі», два «Мерседеси» та маленький робочий автопарк - мікроавтобус, два КамАЗи і три тягачі МАЗ.
- По секрету нам розповіли, що Ви купили двоє коней?
- Це правда. Маю двох жеребців - ваговиків архангельскої породи - Глагола і Гонконга. Любов’ю до коней мене заразив мій друг Ілля Гунько. Він має власний кінний клуб. Якось ми поїхали з ним на племзавод у Ягільник за скакуном, і я не втримався та купив жеребчиків. Коні дуже розумні тварини, вони як дельфіни. У тебе поганий настрій, ти втомився, а підійдеш до коника - і не знати, куди все поділося.
- Вибачте, але нині утримувати коня - задоволення не з дешевих.
- Так, але я маю таку можливість і роблю це. За добу двоє коней з’їдають тюк сіна і 15-літрове відро зерна. А ще вони люблять жванецький хліб. Щодня дві буханки їхні. Звичайно, цими харчами можна кілька свиней вигодувати, але коні - це для душі. До мене на екскурсію приходять діти з нашого Довжоцького дитячого садочка, вони спілкуються з тваринами, годують їх яблуками і тішаться. У такий спосіб малечі прививаємо любов до братів наших менших.
Моїм жеребцям вже час шукати пару, але поки що немає достойної самки, проте вона обов’язково знайдеться.
- Не думали зробити кінне таксі в Старому місті?
- Думав, але обох жеребців не можна й небезпечно ставити в одну упряжку. Такий проект ще попереду.
- Миколе Васильовичу, крім любові до коней і футболу, маєте ще якісь захоплення?
- Напевне, як і багато чоловіків полюбляю рибалити. А ще просто обожнюю квіти. У будинку навіть виділив окрему кімнату для вазонів. Але таких, які зазвичай, ставлять на підвіконня, у мене немає. Рослини або купую сам, або отримую в подарунок від друзів. Сам за ними доглядаю і створюю потрібний мікроклімат.
- Своєму сину ви теж передали любов до всього, що самі любите?
- Так. Мій Микола допомагає мені у всьому. Ми з ним однодумці. Я пищаюся, що виховав такого чоловіка.
- Ви надто зайнята людина, але знаходите час займатися громадською роботою.
- Головне - мати бажання, і тоді все вдасться.
- Який стиль керівництва Вам найбільше імпонує?
- Не буду ставити у приклад великих, але мені подобається як старанно до роботи ставиться наш сільський голова Руслан Рябий. Він хоч і молодий, але у нього все до ладу. Кладовища, які заростали роками, нині прибрані, смітники обгороджені та прибрані. Також мені подобається як працює міський голова Михайло Сімашкевич. Михайло Євстафійович переймається проблемами людей і міста. Хоча йому доводиться працювати в нелегкий час. А як дбає про дітей незмінна завідувачка Довжоцьким дитячим садочком Людмила Францівна Желізник, як вона дбає про сам садочок - такому стилю керівництва ще потрібно повчитися.
- Яку маєте мрію?
- Дуже хочу побувати у Латвії. У мене там залишилися родичі, зокрема двоюрідна сестра, але поки що з нею зв’язку немає, як і немає змоги відвідати те місце, де з’явився на світ, де зробив перший ковток повітря.
Найближча мрія, щоб зібралася наша футбольна команда і зіграли матч на мій День народження.

Теги: Микола Богданов, с.Довжок, ФГ "Левада"

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:








Меблі

Ексклюзивні вироби з акрилового та кварцового каменю Staron®, Radianz®:
кухонні стільниці, барні стійки, рецепції;
сходи, підвіконня, басейни
Та багато інших елементів інтер’єру за вашими побажаннями




Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.