Перейти на мобільну версію сайту


07.09.2018

БЕЗ ПОДВІЙНИХ СТАНДАРТІВ

Заклевський1Він ніколи не падає духом, або ж вміло це приховує. Завжди поруч, коли в близьких та рідних йому людей стається якась серйозна проблема чи біда. Він завжди вкаже на помилку і допоможе її виправити. Навчить цінувати банальні речі в житті, на які рідко звертаєш увагу. І, нарешті, як би погано йому не було, завжди вміє розрадити інших, підтримати. Усе це про начальника служби у справах дітей РДА Віталія Заклевського, якому 10 вересня виповнюється 60 років. Для мене особисто це людина-легенда.

– Віталіє Антоновичу, за кілька днів Ви будете святкувати прекрасний ювілей. Розкажіть, як усе починалося у Вашому житті?

– Як у всіх, з моменту народження. Це сталося в смт Чемерівці в родині педагогів. Батьки, як і всі на той час, завжди були максимально зайняті і віддали мене в дитячий садок, в якому я пробув аж один день. Привівши мене туди зранку, тато на обід вирішив заглянути, як я там, чи освоївся, чи потоваришував з дітками. І обережно заглядаючи у дверну шпаринку, побачив, що серед усіх діток, які спокійно спали на своїх ліжечках, я був єдиний, хто, вглядаючись у вікно, просто тихо плакав, ковтаючи неспинний потік сліз. На цьому моє відвідування дитсадків припинилося.

– У школу ви теж пішли в Чемерівцях?

– Ні. Це було в с.Іванківці Чемеровецького району, де батько працював директором школи. Але й там довго не пробули. У березні батька перевели на вищу посаду, він став начальником районного відділу освіти Городоцького району. І ми всі, вже разом із молодшою сестрою, переїхали жити в Городок, де і пройшли мої шкільні роки.
Це був гарний, незабутній, насичений період у моєму житті, з купою вражень та набитих гуль від власних помилок а, можливо, амбіцій.

– За характером Ви лідер?

– Думаю, так. Завжди хотілося довести всім, що я можу все і зі мною ніхто не пропаде. А ще – батько завідувач райвно, мама вчителька в моїй школі. Директор школи – товариш моїх батьків, тож я почувався як вареник у маслі. Але не завжди. Пам’ятаю, як у мене трапився перший серйозний конфлікт з батьком. Цей момент закарбувався у спогадах на все життя. Я був тоді в другому класі, і можливо, ви пам’ятаєте, що в ті часи початкова школа писала винятково перами. Процес був не з простих, але так нас тоді вчили гарної каліграфії. Старшокласники ж мали право писати авторучками. Не такими звичайно, як зараз, але в них тоді не була вся одежа й обличчя в чорнилі. Ми теж хотіли мати такі ручки і якось з однокласниками, де я був, як то кажуть «ватажок», вирішили їх поцупити. Інтерес був не в тому, що ми би потім ними писали, а сам процес. Тож якогось дня, коли старші були на фізкультурі, ми пробралися до їхнього класу і забрали всі ручки. Я їх заховав вдома і почуття гордості, що ми зробили таку аферу, мене не покидало. Та радість була недовгою. На якійсь з крадіжок, але вже без мене, моїх хлопців зловили, а вони не вагаючись вказали, що й я цим промишляю. Хоч я це зробив єдиний раз. Спочатку нас викликали до директора школи, а потім був найганебніший день у моєму житті. Уявіть, відчиняються двері класу, заходить мій батько, без жодного слова хапає мене за вухо і веде додому. Там змусив зібрати всі ручки і так саме за вухо привів у клас, з якого ми їх викрали. Змусив поставити, де брав. Такої загальної ганьби більше ніколи за все життя не переживав. На батька я, звичайно, образ не тримав, бо він був правий, але той випадок закарбувався так, ніби це вчора сталося. 

– То батьки були у Вас суворі?

– Ні. Вони просто нас вчили елементарної дисципліни. І згадуючи про це, не можу не сказати, як мене відправили в музичну школу вчитися грати на баяні. Дід мене відводив до дверей, а я чекав, поки він піде і тікав грати у футбол. І до сьогодні цей вид спорту залишається моєю найбільшою пристрастю. У школі моєю рожевою мрією було стати відомим футболістом. Та категорична позиція батьків змусила залишити футбол лише у своїй голові. Йти проти них ніколи не міг і ніколи цього не робив. Навіть з вибором професії було так саме.

– Що маєте на увазі?

– Батько завжди хотів, щоб я став інженером-механіком як мій дід. Він вважав це дуже гідною професією і після закінчення школи відправив мене з мамою вступати до Львівського імені ордена Леніна політехнічного інституту. Для мене це було справжнім випробуванням, адже двоє дуже близьких друзів мого дитинства на той момент вже були студентами Київського технологічного інституту харчової промисловості. Ви собі не уявляєте, чого варто мені було вмовити на той момент маму, щоб лише батько не знав, забрати швидко документи та поїхати до Києва. Але мама мені тоді поставила умову, якщо не вступиш до цього вишу, батько нам не пробачить цю аферу. Я розумів, яка на мені відповідальність, і пообіцяв собі обов’язково стати студентом. Ризик був великий, але маючи за плечима золоту медаль та набуті під маминим керівництвом знання з математики, іспит склав на відмінно. 

ЗаклевськийПам’ятаю, з якими очима мене чекала мама біля інституту. Я хотів зробити кисле лице, що мовляв, все пропало, але не втримався від радості. Так я став студентом факультету «Машинні апарати харчової промисловості». І жодного дня про це не пошкодував. Це були найяскравіші роки, і якби мене запитали, що в житті мені би хотілося повернути назад, я б сказав, що саме студентство.

– Чи можна сказати, що факультет, який Ви закінчили, визначив подальшу Вашу долю?

– Звичайно можна, причому на довгий-довгий період мого життя. Одразу після закінчення інституту приїхав до Кам’янця-Подільського і почав працювати на молокозаводі. Робота була цікавою, гарний дружній колектив. Багато нових знайомств та вражень. Дуже важливо робити те, що тобі подобається і від чого отримуєш задоволення. Невеличкою перервою на півтора роки була армійська служба, яку проходив у Шепетівці. Після цього знову повернувся на молокозавод і працював там до 1986 року інженером-механіком холодильного обладнання.

Згодом на запрошення Анатолія Зелениці перейшов на соковий заводі на посаду заготовача. Із Анатолієм пліч-о-пліч пропрацювали 5 років. Він був першим, хто на той час побудував цех з виготовлення халви. Цей період був дуже плідним і додав мені багато досвіду. Анатолій Зелениця багато чого мене навчив, за що я йому вдячний. А з 1991 до 1996 року знову працював на молокозаводі начальником торгового відділу.

– Ви сказали, що працювали там до 1996 року. Чому ж вирішили звідти піти?

– 90-ті роки були непростими для всіх. Період змін, незалежність України, багато підприємств припиняли роботу, переобладнувалися, і на той час я вирішив дещо змінити у своєму житті. Причиною цього став дзвінок мого друга, з яким я товаришував ще з 2-го класу Олександра Слободяна. Колись його батько був головою колгоспу в с.Іванківці, потім вони переїхали в Городок. Тож ми разом вчилися в школі, згодом в інституті. Після його закінчення завжди підтримували зв’язок, не забуваючи один про одного. І так він через багато років зателефонував мені й запропонував зайнятися власним бізнесом. 1996 року я став приватним підприємцем, займався гуртовим постачанням пива «Оболонь». Робота для мене була нова, але попередній технологічний досвід багато в чому допоміг. Ми були одними з перших, хто ставив у місті апарати по розливу пива, хоча це було дуже непросто. Власники місцевих закладів харчування спочатку з обережністю до цього ставилися, але дуже швидко лінія була налагоджена. Також ми були одними з перших, хто завіз у місто шоколадне морозиво.

– То Вам подобається у всьому бути першим?

– Так, і я цього не приховую, тому мені й не страшно братися за будь-яку нову справу.

– На початку 2000-их років у державі почали відбуватися суттєві зміни. На скільки я знаю, ці роки не обійшли і Вас. На той час Ви серйозно зацікавилися політикою. Як це сталося?

– Я би не сказав, що серйозно зацікавився, але активну громадянську позицію займав. Після відносної тихої стабільності, яка, на жаль, нікуди не рухалася для подальших змін у державі, людям хотілося нового, чистого ковтка повітря. Тому в 2004 році з’явився перший майдан. І я на нього теж приїхав одним з перших. На той час я був самодостатнім підприємцем, у мене ніби все було, але... Заражені новими яскравими емоціями люди, які бажали для себе і держави кращого, масово відстоювали власну думку під час Помаранчевої революції. Очі цих людей треба було бачити. Вони горіли щирістю, бажанням вірити, впевненістю в суттєвих змінах. Але, на жаль, наша віра нас не виправдала. Хоча з того часу я і потрапив на державну службу. Спочатку працював начальником районного відділу культури, потім начальником відділу внутрішньої політики та зв’язків з громадськістю РДА, сьогодні очолюю службу у справах дітей.

– Відходячи від робочих моментів, хотілося б поговорити про Вашу сім’ю. Чи гарний Ви чоловік, батько і дідусь? І що для Вас взагалі родина?

– Чи гарний я чоловік, батько і дідусь судити не мені, а моїм близьким. Одне можу сказати впевнено, що дуже люблю своїх дітей, але завжди ставився до них критично і вважаю, що це правильно. На відміну від моїх батьків, ніколи не змушував їх займатися тим, що їм не подобалося. При цьому завжди згадував той баян, який після 10-го класу так у руки і не взяв, а от з м’ячем не розлучаюся досі.

Я намагався їх зацікавити, і якщо це їм не подобалося, то завжди вибір залишав за ними. Донька Яна ще маленькою виграла міський дитячий конкурс «Дюймовочка». Їй це сподобалося, адже потім було перше місце у Всеукраїнському конкурсі «Міні-міс», який проходив у Дніпропетровську. Згодом моя дружина Людмила вирішила заснувати власний конкурс «Міні-міс» та ще багато інших. Цим ми займалася 10 років. Я це говорю для того, щоб підкреслити: вибір того, що ти хочеш робити, залишається за тобою. У мене троє дітей, дві доньки і син, і я намагаюся підтримувати їх у всьому. Допомагає мені в цьому моя дружина, яка вже 30 років ділить зі мною всі радощі й негаразди, завжди поруч і ніколи не підведе. Ми з нею єдине ціле, хоча не буває без побутових дрібних сварок, як і в будь-якій родині. Але свої робочі проблеми я ніколи додому не принесу.

Заклевський2– Віталіє Антоновичу, знаючи Вас багато років, хочу сказати, що Ви не та людина, яку можна охарактеризувати одним-двома словами. Вашій креативності можна позаздрити, у гарному сенсі цього слова. Ви пишете гарні вірші та фейлетони, активний та завзятий у проведенні різноманітних свят, закінчили режисерський факультет, любите і вмієте смачно готувати. Звідки це все поєднується в одній людині?

– Не знаю. Так склалося. Ще коли вступав у Києві, і ми з мамою гуляли Хрещатиком, у мене був гарний настрій, і я її розважав, про щось захоплено розповідаючи. На зустріч – стара єврейка, яка запитала маму, чи бува я не вступаю у театральний інститут ім.Карпенка-Карого. Я сказав, що ні. На це вона відповіла: «Шкода, юначе, з вас вийшов б гарний актор». Я тоді і не думав, що в майбутньому з мене вийде непоганий масовик-затійник. 

Як є натхнення, пишу. А от готувати люблю дуже, особливо для друзів, це моя «фішка». Узагалі друзі для мене в житті відіграють дуже важливу роль. Заради них готовий піти і зробити все. Для мене дуже важлива їхня думка, і я намагаюся розділити з ними порівну все: і злети, і падіння. Я таким завжди був і жодні обставини не можуть мене в цьому плані змінити.

– Ви можете назвати знакових людей у Вашому житті, які вплинули на долю та формування особистості?

– Можу, звичайно. Насамперед це мої батьки і дружина. Також Олександр Слободян, Анатолій Зелениця, Микола Оніщук, Павло Довгопол, Ростислав Ярема. Їх можливо й більше. Але сьогодні я називаю саме ці прізвища.

– І наостанок, чого Ви категорично не сприймаєте в людях?

– Подвійних стандартів.

Теги: ювіляри, Віталій Заклевський

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:








Меблі

Ексклюзивні вироби з акрилового та кварцового каменю Staron®, Radianz®:
кухонні стільниці, барні стійки, рецепції;
сходи, підвіконня, басейни
Та багато інших елементів інтер’єру за вашими побажаннями
Діють індивідуальні знижки та на кварц - розпродаж!




Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.