Перейти на мобільну версію сайту


21.09.2018

62 РОКИ НА СТОРОЖІ

ЧОП85 років прожити на світі, пережити голод, війну і знову голод, мати за 62 роки роботи лише один запис у трудовій книжці і щоб тебе поважали люди й колеги, та ще й донині бути в строю – дорогого коштує. А от Тамілі Чоп, завідувачці фельдшерським пунктом у Слобідці-Гуменецькій, матері двох дітей та бабусі це вдалося. Визначну дату свого життя Таміла Іванівна святкуватиме в родинному колі 23 вересня.

Важка доля перепала на початок життя цієї гарної і міцної духом жінки. 27 вересня 1933 року в родині Чопів народилася друга дитина – дівчинка Таміла. Ще раніше, 1929 року, в них був первісток, якого нарекли Юрієм. Тоді родина мешкала в Старій Гуті, батько працював секретарем Смотрицького райвиконкому, а мама була домогосподаркою. Та страшні часи настали й для родини Чопів: 1937 року голову родини Івана Петровича репресували і настали чорні дні. Вірі Варфоломіївні довелося самій піднімати діточок – важка праця в колгоспі, голодні роки до і після воєнні, та й сама війна. Багато родині допомагала тітка харчами, та й самі Чопи не сиділи склавши руки – садили невеличкий город, але головним годувальником була корова. Мама подоїть її, по кварті молока наллє – так і росли. Жахливі спогади війни залишилися глибоким рубцем у пам’яті. Добре пам’ятає Таміла Іванівна, як через їхнє село колонами йшли німці, стрілянину і вибухи, знущання над населенням, але найглибше закарбувалося одне бомбардування – бомба впала на подвір’я сусіда, і його донечка загинула на місці. Маленькій Тамілі уламками добряче поранило спину, шмат заліза й досі знаходиться в її тілі. Таміла Іванівна має статус інваліда війни з дитинства.

– Після закінчення школи брат вступив до індустріального технікуму, а я – до медучилища, – розповідає іменинниця. – Ми добре навчалися, але жодного разу я не отримала стипендію, бо ж була донькою ворога народу. Ви не уявляєте, як з цим було важко жити. Досить того, що відібрали батька у нас з братом, та ще й все життя принижували, клеймували ні за що. Це незаконне тавро й досі жевріє в пам’яті. Наша мама теж мала клеймо дружини ворога народу, у колгоспі, в якому сумлінно працювала, їй ніколи нічим, навіть за власні гроші, не хотіли зробити. Мій батько відсидів 20 років – 10 у тюрмі Магадана і 10 років без права виїзду в Хабаровську. Повернувся додому, коли я вже була заміжньою і вже півроку було моєму синочку Борису. Він народився 1955 року.

– Таміло Іванівно, як батько адаптувався до нового життя?

ЧОП-2– Ми дізналися, що батько має приїхати додому, тоді в мами була паніка. Вона не хотіла, щоб він їхав до неї, а я вже на той час мешкала в Слобідці-Гуменецькій. Не хотіла, щоб він бачив її постарілу, забіджену часом жінку. Я якийсь час його щоразу зустрічала на зупинці, та одного дня до мого дому під’їжджає таксі, і він виходить такий гарний, моложавий на вигляд (йому тоді було 55 років), у руках у нього чудернацький приймач, мені подарунок. Заходить на подвір’я, обійняв мене... Горло перехопило і ми довго стояли мовчки...

Перенісши таку страшну кару, батько пішов працювати головним бухгалтером в село Черна, потім перейшов на цемзавод. Тоді якраз мого старшого брата Юру прислали будувати цементний завод, він і був його першим директором. На початку моєї роботи мені виділили землю під будівництво житла, але в нас з чоловіком не було можливості будувати, та батько і брат твердо сказали: «Допоможемо!». І допомогли. Згодом батьки перебралися до мене в Слобідку-Гуменецьку, і ми так усі разом й жили. На жаль, нині вони вже покійні.

– Чим у своєму житті Ви пишаєтеся?

– Дітьми і лише дітьми, а ще онуками. У мене дуже хороші діти: старший син Борис Чаплінський (1955 року народження)– лікар-онколог ЦРЛ, його син, мій онук Юрій – завідувач травматологічним відділенням ЦРЛ, а його дружина Ірина Андріївна – завідувач терапевтичним відділення. Моя донечка Людмила Кульчицька (1963 р.н.) працює в Київській клініці лікарем-кардіологом, а її син Євген пішов іншим шляхом, він закінчив Київський національний університет ім. Шевченка. Взагалі у нас родина медиків. Ще одна близька родичка працює акушер-гінекологом в Івано-Франківську. Та й я 62 роки на одному місці фельдшером пропрацювала і пишаюся тим, що за всі роки роботи у мене не було жодної малюкової смерті. А ще я заслужений донор України, маю багато почесних грамот. Дуже тішуся, що збудувала в 1969 році фельдшерський пункт, і до нині в ньому підтримую порядок і чистоту. Ще пишаюся тим, що мене поважають люди за мою роботу.

– Напевне, Ви понад усе любити свою роботу?

ЧОП-1– Дуже люблю і дорожу. Мені подобалося допомагати людям, я їм робила уколи, крапельниці, перев’язки, проводила патронаж дітей і вагітних, профілактичні щеплення, лекції. Я люблю людей і маю авторитет.

– А в нових умовах реформування медицини не стало важче працювати?

– Ні. Для мене немає нічого такого складного, лише додалися функції. До прикладу, тепер, коли людина помирає, я повинна прийти, оглянути тіло на предмет насильницької смерті і дати про це заключення.

– Якусь знакову подію у своєму дорослому житті можете пригадати?

– Народження дітей, повернення батька, відкриття фельдшерського пункту. Тоді було дуже помпезно, приїхало багато поважних гостей, усі хвалили рівень нашого пункту.

– Напевне, багато буде гостей у вас цієї неділі?

– Ні, в садку біля дому зберуться лише найближчі родичі.

– А чим же ви їх частувати будете?

– Мені вже замовили мого фірмового холодцю. Він у мене такий густий.

– Тож дайте рецепт.

– Слід узяти свинячу ногу, 1 кілограм ошийка, 400 грамів шкірки із сала, залити водою і поставити на вогонь. Коли закипить, зняти піну, скрутити газ на мінімум і додати лаврове листя, 30 горошин чорного перцю, трішки меленого, 2-3 великих цибулини і моркви. Варити до ранку, додати 4 розчавлених головки часнику, все процідити і у вас вийде 8 тарілок цупкого холодцю. А ще буду фарширувати болгарський перець та тушкувати капусту. Будуть також ребра з чорносливом. Людочка спече свій фірмовий горіховий торт.

ЧОП-3– Таміло Іванівно, а які свята Ваша родина шанує?

– Ми католики, святкуємо Пасху. Зазвичай усі приїздять до мене, відзначаємо дні народження всіх членів родини, збираємося на 8-Березня, Новий рік. Ну, як усі люди.

– А які квіти Вам до вподоби?

– Троянди, дуже їх люблю. Біля будинку багато різних троянд.

– За яким гаслом Ви живете?

– У мене одне гасло: «Зароби собі авторитет, а потім він працюватиме на тебе». За таким принципом виховані мої діти.

– Моя мама – найкраща в світі, – каже її донька Людмила. – Вона просто унікальна людина. Уявіть собі, вона своїми ногами топтала все село в завірюху і в спеку, не чекала, коли за нею хтось приїде і підвезе. Потрібно вночі надати допомогу, вона без слова піднімається і йде. Матуся – вольова жінка і звикла перемагати. Незважаючи на її суцільну зайнятість, ми ніколи не були обділені увагою. Активною вона залишається і нині, навіть незважаючи на те, що перенесла важку операцію. Вона дещо шкутильгала, самі розумієте, все життя на ногах. Ми з нею говорили, просили, щоб вона звернула увагу на своє здоров’я, та в неї не було часу на себе. Одного дня прийшов Юрко і рішуче каже: «Збирайся, бабцю, їдемо на операцію». Замінили їй суглоб, і вона далі може повноцінно жити. А тепер ми просимо, щоб вона вже залишала роботу, бо ж заслужила на відпочинок. Наша мама для нас усіх взірець і приклад.


Теги: людські долі, Таміла Чоп

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:










Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.